Посеред ночі глухий стогін розбудив Марію. Спершу їй здалося, що то вона сама застогнала уві сні, але вона вже не спала, а стогін пролунав знову, ще гучніший. Вона сіла, обережно, щоб не розбудити дочок, розглянулася навкруги, але світло каганця не досягало того місця, де спали хлопчики. Хто там стогне, подумала вона, проте у глибині душі знала, що застогнав Ісус. Вона нечутно підвелася на ноги, взяла каганець, що висів на цвяху, біля дверей, і, піднявши його над головою, щоб світло падало далі, обвела поглядом сонних синів і переконалася в тому, що крутиться, щось бурмоче та стогне саме Ісус, так ніби змагається з кошмаром, і немає сумніву, що сниться йому батько, адже для хлопця його віку йому довелося побачити надто багато — смерть, кров і тортури. Марія подумала, що їй слід розбудити його, урвати цю іншу форму агонії, але вона стримала свій порив, їй не хотілося, щоб син розповів їй про те, що йому наснилося, та ці думки вмить вилетіли в неї з голови, коли вона побачила, що син спить, узутий у сандалії батька. Це вивело її з рівноваги — що за ідіотська думка, що за неповага, якій немає виправдання, — взутися в сандалії власного батька, коли ще й доби не минуло відтоді, як він помер! Вона повернулася до своєї мати, не знаючи, що їй і думати. Можливо, вдягнений у батькову сорочку та взутий у його сандалії, син повторював уві сні смертну дорогу батька, починаючи від того, як він вийшов учора з дому, й у такий спосіб увійшов у світ чоловіків, до якого він уже належав за Божим законом, але де тепер він здобув нові права — право успадкувати батькове майно, хай навіть воно і складалося лише зі старої латаної сорочки та дірявих сандалій, і право бачити сни про батька, хай навіть у тих сновидіннях він побачить лише його останні кроки по землі. Навряд чи Ісусові могло наснитися щось інше, подумала Марія.
Ранок видався сонячний і безхмарний, жарке сонце щедро сипало з неба яскравим промінням, не було жодних підстав боятися нового дощу. Марія вийшла з дому рано разом із тими своїми синами, які вже ходили до школи, а також Ісусом — він, як ми вже згадували, своє навчання закінчив. Вона пішла до синагоги, щоб повідомити там про смерть Йосипа і про тяжкі обставини, в яких вона тепер опинилася, а також розповіла про той далеко не малозначущий факт, що, хоч те місце й було вельми непідходящим і часу залишалося зовсім мало, над тілом Йосипа, як і над тілами інших нещасливців, були прочитані заупокійні молитви, в достатній кількості й належного змісту, тож вона має всі підстави вважати, що її чоловіка поховано як годиться. Повертаючись додому зі старшим сином, Марія подумала, що ось їй випадає добра нагода запитати його, навіщо він узув батькові сандалії, але в останню секунду вона втрималася, бо найімовірніше, Ісус не зміг би пояснити їй, чому він так зробив, і почув би себе винним перед матір’ю за свій дивний вчинок, що виходив за рамки звичних пояснень, адже якби, наприклад, він підвівся посеред ночі, щоб з’їсти потайки шматок хліба, і мати зловила його на цьому, він міг би послатися на те, що відчув голод, але ж епізод із сандаліями так просто пояснити йому не вдалося б, либонь, у цьому випадку його мучив зовсім інший голод, про який нам мало що відомо. Але тут у голові Марії промайнула зовсім інша думка, вона згадала про те, що тепер її старший син став головою родини, а тому їй як його матері, що від нього залежить, треба ставитися до нього з належною уважністю та повагою, і тому буде вельми доречно запитати, який кошмар мучив його вночі. Тобі снився батько, запитала вона, але Ісус прикинувся, ніби не почув її запитання, й відвернув обличчя, але мати вирішила виявити наполегливість і знову запитала: Тобі снився батько, але відповідь сина була для неї досить несподіваною, бо спочатку він сказав: Так, а потім відразу: Ні, несподіваним для неї був і похмурий вираз його обличчя, їй навіть здалося, що він знову бачить перед собою мертвого батька. Далі вони вже йшли мовчки, й коли повернулися додому, Марія відразу заходилася чесати вовну, думаючи, що відтепер їй доведеться працювати більше, адже треба якось утримувати родину, а майстерність і вміння, дякувати Богові, у неї є. Щодо Ісуса, то він подивився на небо, переконався в тому, що воно обіцяє гарну погоду, підійшов до теслярського верстата свого батька, який стояв під дахом, і почав, одне за одним, передивлятися його незакінчені замовлення та інструменти, з’ясовуючи, в якому вони стані, й Марія відчула в серці глибоку радість, побачивши, що син уже з першого дня так серйозно поставився до своєї нової відповідальності. Коли менші сини повернулися додому із синагоги й усі розташувалися за обіднім столом, лише дуже уважний спостерігач міг би помітити, що ця родина лише кілька годин тому пережила втрату свого природного голови, чоловіка й батька, й, окрім Ісуса, чиї нахмурені чорні брови свідчили про глибоку задуму, всі інші, й Марія теж, здавалися спокійними і втихомиреними, бо ж написано: Гірко плач і волай від болю, дотримуйся жалоби по небіжчику протягом дня або двох, залежно від того, ким він для тебе був, бо так заведено між людьми, а потім забудь про свій смуток і знову втішайся життям, а ще сказано: Не дозволяй, щоб смуток оселився в твоєму серці, і проганяй його, пам’ятай, що й для тебе настане час, коли ти підеш туди, звідки нема повернення, ти вже нічим не допоможеш мертвому й лише зашкодиш собі самому. Сміятися їм ще було рано, але надійде час і для сміху, бо дні минають за днями, а пори року змінюються іншими порами року, проте найкращу науку знаходимо в Еклезіаста, що повчає: Тому я хвалю веселощі й радість, бо немає нічого кращого в житті людини під сонцем, як їсти, пити та розважатися, це супроводжує людину в її трудах, протягом тих днів, які подарував їй Бог під сонцем. Надвечір Ісус та Яків піднялися на плаский дах і зашпаклювали соломою та заліпили глиною щілини, крізь які протягом усієї ночі вода капала в хату, й немає нічого дивного в тому, що у свій час ми про це не згадали, адже не годиться звертати увагу на такі дрібні прикрощі нашого повсякденного життя, коли хтось помирає, бо смерті людини, винної чи безневинної, слід віддавати перевагу над усім іншим.
І надійшла нова ніч, що передувала настанню нового дня, родина повечеряла тим, що знайшлося в хаті, й уклалася на розстелених матах спати. Але десь під ранок Марія прокинулася, холонучи від страху, й не тому, що їй привидівся поганий сон, поганий сон наснився її синові, й він, надриваючи матері душу, застогнав і заплакав так жалібно, що розбудив і старших братів — малюки у своїй невинності спали міцно. Марія підбігла до сина, який, виставивши перед собою руки, ніби затулявся від ударів мечем або списом, але рухи його поступово завмерли, ніби нападники дали йому спокій або життя покинуло його. Ісус розплющив очі й ухопився за матір, ніби й не був уже головою родини, майже дорослим чоловіком, коли людина плаче, вона перетворюється на дитину, ми, йолопи, не хочемо в цьому признаватися, але біль серця виливається зі слізьми. Що з тобою, сину, що з тобою, запитувала Марія, глибоко стривожена, але Ісус не міг чи не хотів їй відповісти, судома, в якій уже не було нічого дитячого, замкнула йому уста. Скажи мені, що тобі наснилося, наполягала Марія, й ніби намагаючись підказати йому відповідь, промовила: Тобі наснився батько, але хлопець зробив різкий жест заперечення, відпустив її й знову опустився на мату. Іди спи, сказав він їй і, обернувшись до братів, промовив: Нічого не сталося, спіть собі, зі мною все гаразд. Марія повернулася на своє місце, поруч із дівчатками, але майже до самого ранку лежала з розплющеними очима, пильно дослухаючись, кожної миті чекаючи, що сон Ісуса повториться, який же то міг бути сон, щоб так сильно його стривожити, проте нічого не відбулося. Марія не подумала, що син міг умисне не спати лише для того, щоб жаский сон не повторився, вона думала про той дивовижний факт, що Ісуса, який завжди спав спокійно, стали мучити кошмари відразу по смерті батька, о Господи, нехай це не буде той самий сон, благала вона Бога, і хоч вона знаходила певне заспокоєння в тому, що здоровий глузд підказував їй: сновидіння не передаються у спадок, а проте вона помилялася, бо людям не треба розповідати одне одному про свої сновидіння для того, щоб один і той самий сон водночас наснився батькові й сину. Нарешті почало розвиднятися, тонка смужка світла проникла крізь щілину у дверях. Прокинувшись, — бо короткий сон усе ж таки здолав її перед самим ранком, — Марія побачила, що місце, де спав її старший син, порожнє. Куди це він подівся, запитала вона себе, швидко підхопилася на ноги, відчинила двері й виглянула надвір. Ісус сидів під повіткою, на соломі, обхопивши голову долонями й упершись ліктями в коліна, нерухомий. Затремтівши від ранкової прохолоди, але й від того, — хоч вона цього й не усвідомлювала, — що син здався їй украй зажуреним і самотнім, мати підійшла до нього. Тобі зле? — запитала вона, і хлопець підвів голову. Ні, зі мною все гаразд, відповів він. Але в такому разі, що з тобою діється? Мене тривожать мої сни. Які сни? Власне, це один і той самий сон, який я бачив і вчора вночі, й сьогодні. Ти бачив батька на хресті? Я вже тобі сказав, що ні, мені сниться батько, але я його не бачу. Але ж ти мені казав, що він тобі не сниться. Я не бачу його уві сні, але переконаний, що він мені сниться. А який же тоді сон тебе так налякав? Ісус відповів не зразу, він подивився на матір якимсь безпорадним поглядом, і Марія спізнала таке відчуття, ніби хтось пальцем доторкнувся до її серця, вона бачила перед собою свого сина з його ще дитячим обличчям, із тьмяним поглядом невиспаної дитини, з ріденьким чоловічим пушком на верхній губі, якимсь зворушливо недоречним, це був її син, її первісток, із яким вона буде поєднана нерозривним зв’язком до кінця своїх днів. Розкажи мені все, попросила вона, й Ісус нарешті їй відповів: Мені снилося, що я перебуваю в селі, але не в Назареті, а в якомусь іншому, і ти зі мною, але це ніби й ти, і не ти, бо жінка, що була моєю матір’ю уві сні, мала інше обличчя, і там-таки були й інші хлопці мого віку, я не знаю, скільки їх там було, а з ними — їхні матері, справжні чи несправжні — я не знаю, хтось зігнав нас усіх туди на майдан, і ми чекали, коли прийдуть вояки, щоб нас повбивати, ми чули, як вони скачуть по дорозі на конях, усе ближче й ближче, але ми їх не бачили, у ту мить я ще, не відчував страху, я знав, що то тільки поганий сон, більш нічого, але зненацька мене опанувала впевненість, що мій батько скаче з тими солдатами, і тоді я обернувся до тебе, щоб ти мене захистила, але в ту мить мене покинула впевненість, що це ти, і ти відразу кудись пішла, й усі матері теж пішли, ми залишилися самі-одні й були вже не хлопцями, а крихітними малюками, я впав на землю й заплакав, і всі інші заплакали, але я був єдиний, чий батько наближався разом із солдатами, ми всі дивилися в бік вулиці, яка виходила на майдан, ми знали, вони виїдуть звідти, проте вони не з’являлися, ми їх чекаємо, але їх нема й нема, й раптом мене опановує відчуття, що я такий самий, як і тепер, а проте перебуваю всередині малої дитини, яка також я, і я докладаю великих зусиль, щоб вилізти з неї назовні, а проте не можу, бо в мене зв’язані руки й ноги, я кличу тебе, якщо то справді була ти, кличу батька, який наближається, щоб мене вбити, й саме в цю мить я прокинувся й сьогодні вночі, й учора. Марія затремтіла від жаху вже після перших слів сина, вона погано розуміла, що міг би означати його сон, і знічено опустила погляд, отже, сталося те, чого вона найбільше боялася: усупереч будь-якому здоровому глузду та аргументам розуму Ісус усе ж таки успадкував батьків сон, і хоч за своїм змістом їхні сни відрізнялися, проте й батькові, й синові кожному у свій час і на своєму місці щоночі снився один і той самий кошмар. А ще більше вона вжахнулася, коли син її запитав: А що то був за сон, який снився моєму батькові? Погані сни йому снилися, як і всякій людині. Але що то був за сон, який мучив його кожну ніч? Не знаю, він мені не розповідав. Мамо, не приховуй правду від свого сина. Тобі не слід його знати, добра тобі від цього не буде. Звідки тобі відомо, від чого мені буде добро, а від чого — ні? Шануй свою матір. Я твій син, і я тебе шаную, але тепер ти намагаєшся приховати від мене те, від чого залежить моє життя. Не примушуй мене говорити. Одного дня я попросив батька розповісти мені про його сон, але він сказав, що ані я не зможу поставити йому всі запитання, ані він не зможе дати мені всі відповіді. Задовольнися його словами. Я досі ними й задовольнявся, але тепер я став головою родини, я успадкував від нього сорочку, сандалії й сон, і з цим добром я вже можу вийти у світ, але я повинен знати, який же сон мені дістався. Сину мій, можливо, тобі більш нічого не снитиметься. Ісус подивився матері у вічі, примусив її також подивитись на нього і сказав: Я перестану допитуватися, якщо наступної ночі мій сон не повториться, якщо я більш ніколи його не побачу, але якщо він повториться, то присягнися, що розповіси мені про сон батька. Присягаюся, сказала Марія, що вже не знала, як їй захищатися від наполегливості сина та його несподівано владного тону. Але в тиші свого змученого серця вона звернулася до Бога з палкою молитвою, німою молитвою, яка, якби перекласти її на слова, звучала б так: Передай, Господи, мені цей сон, нехай він терзає мене щоночі до самого мого смертного дня, але нехай його ніколи не знатиме мій син. Не забудь, що ти заприсяглася, нагадав їй Ісус. Не забуду, відповіла Марія, а подумки повторила: Але нехай його ніколи не знатиме мій син.