Вони зустріли Ісуса десь через годину по тому, як вийшли з Тиверіади, й першим його побачив Йосип, який мав значно кращий зір, коли треба було щось роздивитися на великій відстані, побачив і вигукнув: Онде він! Насправді він побачив у тому напрямку двох людей — чоловіка й жінку, — і Яків сказав: Ні, то не він. Молодший брат ніколи не повинен заперечувати братові старшому, проте Йосип, за своєю вдачею, не був схильний дотримуватися усталених звичаїв. А я тобі кажу, що то він. Але ж там жінка. Я бачу там жінку й чоловіка, і чоловік — то Ісус. По стежці, яка звивалася понад берегом моря, по рівному в тому місці дну долини, між двома пагорбами, що виходили своїми підніжжями до самого моря, йшли Ісус і Марія Магдалина. Яків зупинився, чекаючи, і сказав Йосипові, щоб той зупинився з ним. Хлопець послухався старшого брата не без внутрішнього опору, бо йому хотілося побігти назустріч нарешті знайденому братові, кинутися йому в обійми. А Якова стурбувала істота, яка йшла з Ісусом, хоч би хто вона була, йому не хотілося повірити в те, що брат уже спізнав жінку, він відчував, що лише така можливість віддаляє його на нескінченну відстань від найстаршого брата, так ніби той належав тепер до зовсім іншого світу, й не тому, що він бачив Бога, а тому, що спізнав жінку. Одна думка веде за собою другу, причому часто ми навіть не помічаємо перехід, що існує між ними, так ніби переходимо через річку по критому містку, ідемо й не бачимо, де ми йдемо, а потім виявляється, що ми перейшли річку, про існування якої навіть не здогадувалися, отож Яків несподівано для самого себе подумав, що не годиться йому стояти тут і чекати, так ніби це він найстарший брат, якого мусить привітати брат менший. Йосип відразу помітив його мимовільний рух і сам кинувся назустріч Ісусові з розкритими обіймами, радісно волаючи і сполохавши зграю пташок, які, ховаючись у заростях прибережних трав, шукали собі в мулі поживу. Яків прискорив ходу, адже не міг він допустити, щоб Йосипові дісталися перші привітання, які законно належали тільки йому, й, випередивши меншого брата, перший постав перед Ісусом і сказав: Хвала Господу за те, що ми нарешті зустріли брата, якого так довго шукали, а Ісус йому відповів: Хвала Господу за те, що я бачу вас обох у доброму здоров’ї. Марія Магдалина зупинилася трохи віддалік. Ісус запитав: Що занесло вас у ці краї, браття, і Яків йому відповів: Відійдімо трохи вбік, щоб поговорити без перешкод. Нам і так ніхто не перешкоджає, відповів Ісус, — а якщо ти мав на увазі цю жінку, то знай, брате: усе, що ти можеш мені повідомити, усе, що я хочу від тебе почути, ти можеш говорити і при ній, так ніби це я сам. Після цього запанувала мовчанка, така глибока, така густа й висока, що здавалася мовчанкою моря та навколишніх гір, а не лише мовчанкою звичайних чотирьох людей, які стояли одне навпроти одного, підшукуючи потрібні слова. Ісус був тепер схожий на дорослого чоловіка більше, аніж раніше, він засмаг, і в його очах тепер уже не палахкотів гарячковий вогонь, його обличчя, заросле густою чорною бородою, дихало миром і спокоєм, яких не змогла порушити навіть ця несподівана зустріч. Хто ця жінка, запитав Яків. Її звуть Марія, й вона зі мною, відповів Ісус. Ти одружився? І так, і ні. Не розумію. Я й не думав, що ти зрозумієш. Мені треба поговорити з тобою. Говори. Мати доручила мені переказати тобі дещо. Я тебе слухаю. Хотілося б поговорити наодинці. Ти вже чув, що я тобі сказав. Марія Магдалина підступила на два кроки і сказала: Я можу відійти туди, де не чутиму ваших слів. У моїй душі немає такої думки, якої ти не знала б, і тому ти маєш повне право знати також, що про мене думає моя мати, й у такий спосіб звільнити мене від необхідності потім розповідати тобі про це, сказав Ісус. Обличчя Якова почервоніло від роздратування, й він відступив на крок назад, ніби збираючись піти геть, і водночас скинув на Марію Магдалину гнівним поглядом, у якому, проте, читалося й перемішане зі злістю жадання. Йосип простяг перед собою руки, ніби хотів утримати братів від необміркованих дій, нічого іншого він зробити не міг. Після тривалої зосередженості Яків нарешті спромігся опанувати себе і, наче декламуючи, проказав: Мати послала нас, щоб ми знайшли тебе й переказали тобі її прохання повернутися додому, бо ми тобі віримо, і якщо Господь так хоче, то повіримо й у те, що ти нам розповів. Це все? Такими були її слова. Тобто ти хочеш сказати, що самі ви нічого не зробите, аби повірити моїм словам, і лише чекатимете, поки Господь не напутить вас на здоровий глузд і не навчить вас розуміти те, що вам слід розуміти? Лише від Господа залежить, зможемо ми тебе зрозуміти чи не зможемо. Ти помиляєшся, Господь дав нам ноги для того, щоб ми ходили, й ми ходимо, але я ніколи не чув, щоб той або той чоловік чекав, поки Господь накаже йому: Ходи, бо якщо Господь тебе чимось нагородив, то для того, щоб ти ним користувався за своїм бажанням та уподобою. Я не хочу сперечатися з тобою. І правильно зробиш, бо ти не виграєш суперечку. Яку відповідь від тебе я маю переказати матері? Скажи їй, що її слова прибули до мене надто пізно, що свого часу ці слова вже були сказані Йосипом, але вона тоді не схотіла до них приєднатися, і навіть тоді, коли янгол Господній підтвердить їй правдивість моєї розповіді й переконає її в тому, що так хоче Господь, додому я вже не вернуся. Ти, Ісусе, впав у гріх гордині. Дерево стогне, коли його рубають, собака скавучить, коли його б’ють, а чоловік, коли його ображають, стає дорослішим. Вона твоя мати, а ми — твої брати. Віднині моєю матір’ю та моїми братами стануть ті, хто віритиме моїм словам відразу по тому, як я їх промовлю, моя мати і мої брати віритимуть у те, що коли вони вийдуть зі мною в море, то їхній вилов буде набагато більшим, мої брати й моя мати не стануть чекати, поки я помру, щоб оплакати моє життя. Ти більш нічого не хочеш переказати матері? Більше нічого я їй не хочу переказати, але ви ще почуєте про мене, відповів Ісус і, обернувшись до Марії Магдалини, сказав: Ходімо, Маріє, човни вже готові, щоб вийти в море, риба вже збилася в табуни, час збирати врожай. Вони вже відійшли геть, коли Яків закричав: Ісусе, мати запитає про цю жінку, що мені їй сказати? Скажи, що вона зі мною і звати її Марія, і слова його розійшлися відлунням між пагорбами й над морем. Йосип гірко плакав, упавши долілиць на землю.
Коли Ісус виходить у море з рибалками, Марія Магдалина його чекає, сідає зазвичай десь на камінь біля самої води або на пагорку, якщо такий є поблизу, звідки легше простежити, куди прямує його човен. Рибальські човни тепер надовго в морі не затримуються, риби в ньому сила-силенна, і люди спочатку казали, що її тут ловити — те саме, що тягати із сажалки, але незабаром починали розуміти, що так добре ловиться вона далеко не всім і не завжди, сажалка, як і зазвичай, була майже порожня, коли Ісус ішов кудись-інде й у човні його не було, і руки та плечі в рибалок починали нити від перевтоми, коли вони знову й знову закидали в море сіть і витягували її лише з кількома дрібними рибинками, що позаплутувалися у вічках. Тому всі рибалки, що промишляють на західному березі Галілейського моря, намагаються всіма можливими засобами запросити, заманити Ісуса до себе, переконати його виходити в море тільки з ними, й уже в деяких рибальських селищах на його честь улаштовували велике свято, як ото святкують Вербну Неділю, зустрічаючи його з квітами та з пальмовим гіллям. Та позаяк людина замішана з досить-таки поганого тіста, де заздрощі та злість поєднуються лише з крихітною часткою милосердя, а закваскою служить страх, від якого роздимається все погане і дрібнішає добре, то доходило навіть до того, що спалахували бійки між артілями та артілями, між селами й селами, бо всі хотіли, щоб Ісус допомагав лише їм, а інші, мовляв, нехай дають собі раду, як знають. І коли таке відбувалося, Ісус ішов у пустелю й погоджувався повернутися звідти лише тоді, коли розкаяні забіяки приходили просити в нього прощення, мовляв, усе сталося тільки тому, що надто сильно вони його люблять. Певно, так назавжди й залишиться таємницею, чому рибалки зі східного узбережжя ніколи не посилали сюди своїх людей і не вступали з місцевими в перемовини, пропонуючи укласти угоду, згідно з якою усі дістали б можливість користуватися послугами Ісуса, крім поган розмаїтих мастей і вірувань, яких у цьому краї завжди вистачало. Могли б також рибалки з протилежного берега, організувавши цілу флотилію човнів, ніби для морської битви, озброївшись сітями та жердинами, під покровом безмісячної ночі викрасти Ісуса, забрати його до себе й залишити захід, який уже звик до достатку, на колишньому вбогому раціоні.
Ще триває день, коли Яків і Йосип зустрілися з Ісусом і просили його, щоб він відмовився від бродячого життя й повернувся в батьківський дім, попри те, що від нього тепер такою великою мірою залежали видобуток та споживання риби. О цій годині двоє братів, кожен зі своїми почуттями, Яків розлючений, а Йосип заплаканий, швидко йдуть через гори й долини, прямуючи в Назарет, де їхня мати уже всоте запитує себе, чи, вирядивши в дорогу двох синів, вона побачить, як до неї повертаються троє, але розуміє, що на це надії мало. Найкоротший шлях до Назарета від того місця, де брати зустрілися з Ісусом, пролягав через Магдалу, містечко, яке Яків знав дуже мало, а Йосип зовсім не знав, проте з першого погляду воно не здалося їм вартим бодай найменшої уваги. Тож вони не стали там затримуватися, лише трохи відпочили й рушили далі. Коли будинки вже залишилися в них за спиною, — ми говоримо тут про будинки тому, що далі перед ними лежала пустеля, неозора й гола, — вони побачили попереду, ліворуч від дороги, будинок з очевидними слідами пожежі, від якого лишилися лише чотири обгорілі стіни. Ворота були, безперечно, висаджені, але не згоріли, вогонь, який усе тут перетворив на попіл, спалахнув усередині будинку. У таких випадках перехожий, хоч би хто він був, завжди думає, що під попелом знайде скарб, і вірить у те, що, коли ритиметься у згарищі, на голову йому не впаде обгоріла балка, тож, намагаючись ступати якомога обережніше, він заходить на попелище й носаком черевика або палицею підважує головешки й розриває ще не згаслі жарини, сподіваючись, що ось-ось перед його очима зблисне золота монета, сяйне діамант або смарагдова діадема, що непідвладні ніяким ушкодженням. Щодо Якова та Йосипа, то вони заходять сюди лише з цікавості, вони не такі наївні й не припускають, що жадібні сусіди вже не побували тут й не підібрали все те, чого господарі не встигли вирятувати з вогню, проте оскільки дім дуже маленький, то найімовірніше, що найцінніші речі були звідси винесені, залишилися тільки голі стіни, адже на новому місці можна й нові поставити. Піч обвалилася, цеглини, якими була вимощена підлога біля неї, потріскалися від вогню й перетворилися на щебінь. Тут немає нічого, ходімо звідси, сказав Яків, але Йосип запитав: А це що таке? Він показав на щось подібне до широкого дерев’яного помосту на обгорілих ніжках, із якого досі звисали клапті обпаленої тканини. Це ліжко, пояснив йому Яків, багатії, пани полюбляють спати на таких помостах. І наша мати спить на такому. Вона справді спить на підвищенні, але з цим його порівнювати не можна. Проте не схоже, щоб цей дім належав багатіям. Зовнішній вигляд часто обманює, слушно зауважив Яків. Вони вийшли, і Йосип побачив підвішену за ворітьми жердину з бамбука, якою збивають смокви з дерева, безперечно, вона була довшою в часи свого використання для цієї мети, але потім її чомусь укоротили. Навіщо тут залишили цю річ, запитав він, і не чекаючи відповіді, своєї власної чи від брата, зняв тепер уже нікому не потрібну жердину й забрав її з собою на згадку про пожежу, про спалений дім, про незнайомих людей. Ніхто не бачив, як вони туди увійшли, ніхто не бачив, і як вони вийшли, двоє закіптюжених сажею братів-юнаків, що несуть додому не тільки чорні туніки, а й чорну звістку. Щоб якось себе розважити, один із них думає про Марію Магдалину, думка другого більш активна і менш похмура — він міркує, яке застосування для своїх розваг знайти для вкороченої бамбукової жердини.