Мав цілковиту рацію Яків, коли сказав: даремно Ісус сподівається, що ніхто про бурю на озері не знатиме, крім тих, хто бачив її на власні очі. Минуло кілька днів, і ні про що інше в навколишній місцевості не говорили, хоча слід відзначити одну дивну річ: море Галілейське, як ми вже казали, не таке велике, і ясного погожого дня з високого пагорба його можна бачити все, від краю й до краю, від берега до берега, проте в Тиверіаді, наприклад, ніхто про ураган навіть не чув, і коли хтось приходив туди й розповідав, що чоловік, який виходив у море з капернаумськими рибалками, наказав штормові припинитися, той, хто слухав цю розповідь, перепитував: Якому штормові? — від чого оповідачеві відбирало мову. Проте шторм був, у цьому сумніватися не випадало, про те свідчив жах, який довелося пережити учасникам тієї події, безпосереднім і випадковим, і тим, хто мало не потонув у морі, і тим, котрі переживали за них на березі, серед них були й торговці з Кани та Сафеда, що опинилися там у своїх справах. Саме вони й рознесли новину по всіх околицях, прикрасивши її багатьма вигадками — плодами своєї уяви, а крім того, як то зазвичай буває з новинами, чим більше минало часу від її виникнення й чим далі вона доходила, тим менш вірогідною ставала, й коли ця новина, яку вже важко було назвати новиною, дійшла до Назарета, то вже неможливо було сказати, чи чудо відбулося насправді, чи йшлося лише про випадковий збіг між словом, яке вилетіло на вітер, і вітром, що припинився відразу, бо вже виснажився на той час, коли його підхопив. Проте материнське серце не одуриш, і Марії вистачило цього майже завмерлого відлуння про далеке чудо, щоб вона переповнилася впевненістю: її син, що покинув батьківський дім, сотворив чудо. Вона гірко плакала, ховаючись по кутках і докоряючи собі за те, що ница материнська гординя не дозволила їй відразу розповісти Ісусові про відвідини янгола та принесену ним новину у сподіванні, що з півдесятка стриманих слів зможуть повернути додому того, хто покинув дім із закривавленим серцем. Не мала Марія змоги полегшити свій гіркий смуток, поділившись своїм горем із дочкою Лізією, бо на той час Лізія вже вийшла заміж і жила зі своїм чоловіком у селі, яке називалося Кана. З Яковом вона не сміла заговорити, він досі був сам не свій від люті після останньої зустрічі з братом, а особливо він дратувався, згадуючи про жінку, яка з ним була. Та вона йому в матері годиться, мені в матері годиться, й відразу видно, що має досвід і в житті, й у тому, про що навіть говорити соромно, а річ у тому, що власний досвід Якова був дуже вбогий і в першому, й у другому, та й де він міг би його набути в такому глухому закутні, як його рідне село. Тож відвести душу Марія могла тільки з Йосипом, сином, який не тільки ім’ям, а й характером найбільше їй нагадував її небіжчика чоловіка, але він не міг її втішити: Ми розплачуємося за те, що вчинили, мамо, і боюся, Ісус пішов від нас назавжди, він уже ніколи сюди не повернеться, так мені здалося після зустрічі та розмови з ним. А ти чув, що про нього розповідають, ніби він наказав бурі затихнути, й вона стихла. Я на власні вуха чув, як рибалки розповідали, ніби він наказував рибі, щоб вона йшла в їхні сіті, й вона туди йшла. Отже, янгол правду сказав. Який янгол? — запитав Йосип, і тоді Марія розповіла йому про все, що з нею відбувалося, від появи жебрака, який насипав у чашку землі, що світилася, й до того янгола, що навідав її уві сні. Вони розмовляли про все це не вдома, бо вдома розмовляти про щось серйозне було неможливо, адже їхня родина була надто велика, ті люди, коли їм треба поговорити без зайвих свідків, ідуть у пустелю, де їм іноді зустрічається навіть сам Господь. І коли син із матір’ю розмовляли, то в якусь мить Йосип побачив удалині на пагорбах, до яких мати сиділа спиною, отару овець і кіз, але отара була невеличка, а пастух нормального зросту, тому Йосип нічого матері не сказав. А коли мати промовила: Ніколи більше не побачу я Ісуса, він замислено відповів: Як знати.