І Йосип мав слушність, коли висловив такий сумнів. Минуло близько року, й Лізія від імені своїх свекра та свекрухи передала матері запрошення на весілля своєї зовиці, чоловікової сестри, яке мало відбутися в Кані, і також веліла їй переказати, що вона може взяти із собою на весілля кого захоче, усім, мовляв, там будуть раді. Марія як запрошена мала право обирати, хто її супроводжуватиме, та позаяк вона не хотіла створювати зайвий клопіт для хазяїв, — от, мовляв, припхалася з усім своїм виводком, багатодітних удів, як відомо, шанують не дуже, — то вирішила взяти із собою лише двох, свого тепер улюбленого Йосипа та Лідію, яка була в тому підлітковому віці, коли ані свята, ані розваги набриднути не можуть. Кана розташована недалеко від Назарета, десь за годину пішого ходу, й у цю лагідну осінню погоду така прогулянка може принести втіху навіть у тому випадку, коли в її кінці нас не чекає весільна гулянка. Вони вийшли з дому ще до схід сонця, щоб Марія встигла допомогти господарям у підготовці до весільного бенкету, де буває тим більше роботи, чим більше народу веселиться та розважається. Лізія вийшла назустріч матері та сестрі й братові, вони обнялися й радісно привіталися, почалися розпитування про здоров’я, про се, про те, та позаяк робота не могла чекати, Лізія та Марія не стали довго баритися й відразу пішли в дім нареченого, де, згідно зі звичаєм, мала відбуватися гулянка і де жінки з тієї родини вже поралися біля горщиків та всього іншого. Йосип і Лідія залишилися на подвір’ї зі своїми ровесниками, щоб приєднатися до їхніх розваг, — хлопці влаштували ігри, дівчата організували танці, й так тривало до самого початку весільної церемонії, коли всі побігли, дівчата разом із хлопцями, за чоловіками, що супроводжували нареченого, то були його друзі з традиційними смолоскипами в руках, щоправда, в небі сяяло сліпуче сонце, але, вимахуючи смолоскипами, молодики ніби намагалися довести, що не варто нехтувати жодне джерело світла, навіть таке неяскраве, навіть тоді, коли світить сонце. Сусіди з веселими обличчями повибігали на вулицю, вітаючи нареченого, але благословення приберігаючи до тієї хвилини, коли він вирушить у зворотну дорогу тепер уже з нареченою. Йосипові та Лідії не пощастило побачити, що відбулося потім, але це не завдало їм ніякої прикрості, адже нічого цікавого для них у тій церемонії не було: зовсім недавно виходила заміж їхня сестра, наречений зараз постукає у двері й попросить, щоб вийшла його наречена, вона з’явиться в оточенні подруг, які теж триматимуть у руках світильники, але набагато скромніші, звичайні каганчики, адже смолоскипи належить носити тільки чоловікам, для дівчат вони надто важкі й надто яскраві, потім наречений підійме її покривало й захоплено скрикне, побачивши, який скарб дарує йому доля, так ніби протягом останнього року, поки тривали заручини, він не бачив її тисячу разів і не вкладав до ліжка щоразу, коли йому хотілося. Лідія та Йосип нічого цього не бачили, й на те була вельми поважна причина: випадково поглянувши в протилежний бік вулиці, Йосип у самому її кінці побачив двох чоловіків та одну жінку і з таким відчуттям, ніби народжується вдруге, впізнав свого брата Ісуса та жінку, з якою бачив його біля озера. Він крикнув сестрі: Дивись, онде Ісус, й обоє побігли йому назустріч, але раптом Йосип зупинився, бо згадав про матір, згадав також про те, як стримано зустрів його брат біля моря, хоч справа була не в ньому, звісно, а в дорученні матері, яке вони з Яковом мали йому передати, й, подумавши, що потім пояснить Ісусові, чому він так повівся, повернув назад. Уже завертаючи за ріг вулиці, він обернувся й пережив гострий напад ревнощів, побачивши, як брат підхопив Лідію на руки, наче пір’їнку, а вона покриває поцілунками його обличчя, тоді як жінка і другий чоловік, дивлячись на них, усміхаються. Нічого перед собою не бачачи, бо сльози досади застилали йому очі, Йосип забіг на подвір’я, перетнув його кількома стрибками, намагаючись не наступити на наїдки, розкладені на скатертинах, що були постелені на низеньких столиках і просто на землі, і покликав: Мамо, мамо, і як добре, що кожен із нас наділений власним голосом, матерів у тому домі не бракувало, але тільки одна з них, Марія, подивилась на свого сина і зрозуміла, що він зараз їй скаже, а він сказав: Там Ісус, мамо. Вона зблідла, потім почервоніла, усміхнулася й відразу споважніла, знову зблідла, а в результаті всіх цих перемін ухопилася за серце, ніби воно вискакувало в неї з грудей, і відступила на два кроки, рвучко зупинившись, ніби наштовхнулася спиною на стіну. А хтось його супроводжує? — запитала вона, не сумніваючись, що він прийшов не сам. Чоловік, жінка і наша Лідія. А жінка та сама, яку ти бачив? Так, мамо, але чоловік мені незнайомий. До них підійшла Лізія з цікавістю в погляді, майже здогадуючись, у чому річ. Що там сталося, мамо? Твій брат прийшов сюди на весілля. Ісус у Кані? Його бачив тут Йосип. На обличчі Лізії не відбилося особливого хвилювання, але на ньому заграла усмішка, якій, здавалося, кінця не буде, й вона прошепотіла: Мій брат… Для тих, хто не вельми обізнаний у тонкощах жіночої поведінки, відразу поясню, що й усмішка Лізії, і слова, які вона промовила, означали дуже багато. Ходімо його зустрінемо, сказала вона. Ти йди, а я залишуся тут, сказала мати з нотками розгубленості в голосі, а тоді обернулася до Йосипа: Іди з нею. Але Йосип не захотів потрапити другим в обійми, в яких уже побувала Лідія, а що сама-одна Лізія не наважилася піти, то всі троє залишилися на місці, ніби засуджені, що чекають, коли їм буде проголошено вирок, і не дуже вірять у милосердя судді, якщо слова «суддя» та «милосердя» буде доречно вжити за цих обставин.
З Лідією на руках з’явився у дверях Ісус, а за ним — Марія Магдалина, але першим увійшов у дім Андрій, який і був тим другим чоловіком, що прийшов з Ісусом, і доводився близьким родичем нареченому, як це відразу з’ясувалося після того, як у відповідь на радісні привітання тих, котрі вийшли його зустріти, він відповів: Ні, Симон не зможе прийти, і тоді як для цієї родини зустріч була великою радістю, люди з родини іншої дивились одне на одного, ніби через провалля, запитуючи себе, хто з них перший наважиться ступити на хисткий і готовий у будь-яку мить обвалитися місточок, який ще, попри все, досі сполучав його протилежні береги. Ми не станемо повторювати за одним поетом, що діти — найкраще з того, що є на світі, але часто саме завдяки їм дорослі наважуються, без шкоди для своєї гордості, зробити кілька дуже важких кроків, навіть якщо потім з’ясовується, що вони ні до чого не привели. Лідія вислизнула з обіймів Ісуса й підбігла до матері, а далі все стало відбуватись, як у ляльковому театрі, де один рух веде за собою інший, а два перші рухи — третій. Ісус ступив крок до матері й привітався з нею, братом і сестрою з повсякденною незворушністю, не зігрітою жодними почуттями. Після цього він пройшов далі, залишивши Марію, що застигла на місці, ніби перетворившись на соляний стовп, та розгублених брата й сестру. Марія Магдалина йшла за ним і коли проминала Марію з Назарета, дві жінки, одна порядна, а друга розпусна, обмінялися блискавичним поглядом, у якому не було ані ворожості, ані зневаги, а було дивне визнання того, що вони спільниці у справі важливій і таємничій, яке може зрозуміти й оцінити лише той, хто спроможний не заблукати в лабіринтах жіночого серця. Весільна процесія наближалася, лунали крики й оплески, тремтливе гудіння бубнів, бренькіт арф, музика танцювальних ритмів і багатоголосий гомін, за одну мить подвір’я наповнилося людьми, й наче хвилею вітальних вигуків та оплесків туди внесло молодят, які підійшли під благословення батьків, що їх чекали. Марія, що була там, також їх благословила, як нещодавно благословила до шлюбу свою дочку Лізію, бо й тепер, як і тоді, не було з нею поруч ані чоловіка, ані першонародженого сина, яким би вона могла передати це право. Гості стали сідати, й Ісусові запропонували почесне місце, бо Андрій уже встиг пошепки повідомити господарів дому, що це той самий чоловік, що заганяє рибу в сіті й приборкує урагани, проте Ісус відмовився від такої честі й сів на самому краєчку однієї з довгих лав. Прислуговувала Ісусові Марія Магдалина, в якої ніхто не запитав, хто вона така, кілька разів до нього підходила й Лізія, і він, як здавалося, у своєму ставленні не робив ніякої різниці між ними двома. Марія обслуговувала гостей, що сиділи з протилежного боку, сновигаючи між кухнею і столом, вона не раз розминалася з Марією Магдалиною, і вони щоразу обмінювалися тим самим змовницьким поглядом, проте не розмовляли, аж поки мати Ісуса зробила іншій Марії знак, щоб та відійшла з нею в куток подвір’я, і сказала без недомовок і передмов: Бережи мого сина, бо янгол мені повідомив, що його чекають великі подвиги, а я нічого не можу для нього зробити. Я берегтиму його й віддам за нього життя, якщо буде треба. А як тебе звуть? Я Марія з Магдали, і я була повією до того, як познайомилася з твоїм сином. Марія з Назарета промовчала, бо в її свідомості стали шикуватися в певному порядку деякі події з минулого: зав’язані у вузлику туніки гроші, ухильні слова та натяки, якими Ісус намагався пояснити їхнє походження, роздратована розповідь сина Якова та його думка про жінку, що супроводжувала Ісуса, й коли все це уклалося в голові Марії з Назарета, вона сказала: Благословляю тебе, Маріє з Магдали, за все добро, яке ти зробила для мого сина Ісуса, благословляю тебе сьогодні й назавжди. Марія з Магдали наблизилася до неї, щоб поцілувати її в плече на знак поваги, але друга Марія розкрила їй обійми, пригорнула її до грудей, і дві жінки мовчки постояли так, обнявшись, але недовго, бо треба було повертатися до роботи, яка не могла чекати і якої за них ніхто не зробить.