Тієї ночі в будинку Симона й Андрія, який стояв поруч із синагогою, потай зібралися п’ятеро друзів, щоб обговорити питання надзвичайної ваги: чи правду повідомили демони, що Ісус — син Божий? Після тієї незвичайної події, що відбулася вдень, усі погодилися відкласти неминучу розмову до ночі, але тепер настала нарешті та хвилина, коли можна буде поставити всі крапки над «і». І першим заговорив Ісус: Не можна вірити тому, що каже батько брехні, — він мав на увазі, звичайно ж, Диявола. Сказав Андрій: Правда й брехня вилітають з одного рота й не залишають за собою слідів, і Диявол не перестає бути Дияволом, якщо одного разу він скаже правду. Сказав Симон: Те, що ти не така людина, як ми, ми вже давно зрозуміли, досить поглянути на рибу, якої ми не наловили б без тебе, досить згадати про бурю на морі, яку ти втихомирив, про воду, яку ти перетворив на вино, про перелюбницю, яку врятував від каменування, а сьогодні ти ще вигнав демонів із біснуватого. Сказав Ісус: Не я був першим серед тих, хто виганяв демонів із людини. Твоя правда, відповів Яків, але перед тобою першим вони принизилися й назвали тебе сином Бога Всевишнього. Що мені до їхнього приниження, якщо приниженим, у кінцевому підсумку, виявився я? Не в тому, зрештою, річ, втрутився Іоанн, я там був і все чув, чому ти нам не сказав, що ти син Божий? Я не знаю, чи я справді син Божий. Хіба можливо, щоб Диявол про це знав, а ти ні? Слушне запитання, але нехай вони самі дадуть тобі на нього відповідь. Хто вони? Бог, чиїм сином назвав мене Диявол, і Диявол, який лише від Бога міг довідатися про це. Запала мовчанка, так ніби присутні тут хотіли надати час для того, щоб двоє згаданих осіб змогли висловитися, а тоді Симон поставив запитання, яке крутилося на язиці в усіх: Що було в тебе з Богом? Ісус зітхнув: Я чекав від вас цього запитання з першого дня, коли сюди прийшов. Хіба могли ми подумати, що син Бога захоче стати рибалкою? Я вже сказав вам, що не знаю, чи я син Бога. А хто ж ти тоді? Ісус затулив обличчя долонями і став шукати у своїх спогадах точку, від якої він міг би почати розповідь, і зненацька побачив своє життя ніби збоку, ніби воно належало комусь іншому, й зрозумів: якщо демони правду сказали, тоді все, що з ним відбувалося раніше, набувало зовсім іншого сенсу, а багато подій можна було зрозуміти лише у світлі цієї щойно відкритої істини. Ісус відірвав долоні від обличчя, одного за одним окинув поглядом своїх друзів з благальним виразом, ніби хотів їм сказати: Те, що ви просите мене розповісти, лежить поза межами людського розуміння, і після тривалої мовчанки мовив: Я бачив Бога. Ніхто не промовив жодного слова, усі лише дивилися на нього. Він провадив, не підіймаючи погляду: Я зустрівся з ним у пустелі, й він повідомив, що коли настане час, він обдарує мене славою та могутністю в обмін на моє життя, але про те, що я його син, не сказав. Знову мовчанка була йому у відповідь. І яким постав Бог перед твоїми очима, запитав Яків. У вигляді хмари чи радше димового стовпа. А вогню не було? Ні, вогню там не було, лише дим. І більше нічого він тобі не сказав? Сказав, що знову прийде до мене, коли настане мій час. Який час? Не знаю, можливо, час моєї смерті. А славу й могутність, коли він тобі їх дасть? Не знаю. Знову мовчанка, у кімнаті, де було жарко й душно, всі тремтіли, наче від холоду. Потім Симон запитав, повільно карбуючи слова: А може, ти і є Месія, якого ми повинні називати сином Божим, бо ти прийшов, щоб визволити свій народ із неволі, в якій він перебуває? Я — Месія? А чого ти дивуєшся так, ніби Месією бути не можна, а сином Бога можна, запитав Андрій, нервово усміхаючись. Сказав Яків: Месія ти чи син Божий, але одного я зрозуміти не можу: як про це довідався Диявол, коли Господь навіть тобі про це не повідомив. Іоанн замислено проказав: Хіба ми знаємо, які стосунки підтримують між собою Бог і Диявол? Усі нишком перезирнулися — їм страшно було навіть подумати про це, а Симон запитав, звертаючись до Ісуса: Що ти думаєш робити, а Ісус йому відповів: А що я можу робити, крім як чекати, коли настане мій час?
Його час був уже близько, але до того, як він настав, Ісус мав ще дві нагоди виявити свою чудотворну силу, хоч про другий із тих випадків, либонь, ліпше було б промовчати, бо він знову припустився прикрої помилки й загубив смоковницю, що була так само невинна й непричетна до будь-якого зла, як і ті нещасні свині, що потопилися в морі. Проте другий випадок заслуговує на те, щоб про нього стало відомо священнослужителям єрусалимським і щоб потім розповідь про це була викарбувана золотими літерами на фронтоні Храму, бо такого ніколи не було бачено ані раніше, ані потім, до самого сьогоднішнього дня. Історики досі не дійшли згоди щодо причин, які примусили стільки народу зібратися в одному місці, про розташування якого згадується лише побіжно, а повертаючись до причин, зазначимо: одні стверджують, ніби йшлося про традиційне паломництво, походження якого губиться у глибинах часу, а інші категорично заперечують: Ні, стовпотворіння виникло, бо пройшла чутка, яка потім не підтвердилася, ніби з Рима прибув чиновник, наділений високими повноваженнями, щоб оголосити про зниження податків, ще інші, не висуваючи жодної гіпотези й не пропонуючи жодного рішення, яке могло б розв’язати проблему, заявляють, що тільки наївні люди могли б повірити у зниження податкового навантаження та зміну тодішньої системи на користь платника податків, а щодо причин такого масового напливу людей в одне місце, то їх завжди можна знайти, якщо ті, хто звик користуватися лише готовими даними, завдадуть собі клопоту приділити певну увагу вивченню колективної думки та колективної уяви. Не випадає сумніватися тільки в тому, що там зібралося від чотирьох до п’ятьох тисяч людей, якщо не брати до уваги жінок і дітей, і що всі ті люди в якусь певну мить виявили, що в них немає чого їсти. Як могло статися, що народ, такий передбачливий, такий звичний подорожувати, народ, який мав звичку брати в дорогу окраєць хліба та шматок в’яленого м’яса навіть тоді, коли йшлося про подорож від села до села, цього разу не мав при собі нічого їстівного, ніхто ніколи не намагався й не намагається пояснити. Але факти є фактами, а факти свідчать про те, що там зібралося від дванадцяти до п’ятнадцяти тисяч осіб, якщо цього разу ми не забудемо про жінок та дітей, які не мали жодної ріски в роті уже протягом невідомо скількох годин і рано чи пізно мали розійтися по домівках, хоч не випадало сумніватися, що багато з них помруть у дорозі від голодного виснаження або сядуть біля дороги й почнуть жебрати милостиню в перехожих. Як і завжди в таких випадках, першими запхикали діти: Мамо, я хочу їсти, й небезпека того, що ситуація вийде з-під контролю — як стануть казати потім, — наростала з кожною хвилиною. Ісус перебував у самій гущі того натовпу, з ним були Марія Магдалина, а також його друзі, Симон, Андрій, Яків та Іоанн, які після пригоди зі свиньми й того, що сталося потім, майже не розлучалися з ним, але на відміну від решти людей вони не забули прихопити з собою кілька рибин та кілька хлібин і цілком могли б перекусити, але їсти на очах у голодного натовпу було б не тільки виявом безсоромного егоїзму, а становило певну небезпеку, адже від необхідності до закону лише один короткий крок, а ще від часів Каїна відомо, що найефективніше правосуддя — це те, яке встановлюють за допомогою власних рук. Ісусові навіть на думку не спадало, що він чимось зможе допомогти такій масі народу, що влаштували таку неймовірну тисняву, але Яків та Іоанн із тією впевненістю, яка притаманна людям, що були очевидцями великих подій, підійшли до нього й сказали йому: Якщо ти зміг вигнати з тіла чоловіка безліч демонів, які його вбивали, то напевне у твоїй спромозі зробити так, щоб ці люди отримали їжу, без якої вони помруть. Звідки ж я візьму їм їжу, якщо в нас є лише ті кілька рибин та кілька хлібин, які ми взяли із собою? Ти син Божий, і ти зможеш нагодувати їх. Ісус подивився на Марію Магдалину, і вона сказала йому: Ти дійшов до такої межі, звідки відступати вже не можеш, і на обличчі в неї був вираз жалості, але Ісус не зрозумів, кого їй було жаль — його чи голодних людей. Тоді він узяв шість хлібин, які були в них із собою, розломив кожну на дві половини й роздав їх своїм супутникам, те саме зробив і з шістьма рибинами, залишивши одну рибину й одну хлібину також собі. Потім сказав: Ходіть за мною й робіть те, що я робитиму. Ми знаємо, що він робив, але ніколи не зрозуміємо, як йому це вдалося. Він підходив до людей, відламував по шматочку від своєї хлібини та своєї рибини й давав кожному, але виходило так, що кожен одержував у нього з рук по цілій хлібині й цілій рибині. Те саме робили Марія Магдалина й четверо його друзів, і там, де вони проходили, ніби благодатний вітер пролітав над житнім полем, підіймаючи полеглі колоски, — і наче відроджене жниво під вітром, шелестіли роти, які жували їжу й чиї уста славословили того, хто їх нагодував. Це Месія, казали одні. Це чарівник, казали інші, але нікому з тих, що там були, не спало на думку, що перед ними син Божий. А Ісус казав їм усім: Хто має вуха, нехай слухає, якщо ви не поділитеся, то й не розмножитеся.
Дуже добре, що Ісус сотворив чудо, коли в ньому виникла велика необхідність. Але навряд чи слід ставити йому за провину, що він сотворив його, коли такої необхідності не було, а радше навпаки. А саме це сталося в уже згадуваному випадку зі смоковницею. Ісус ішов дорогою через поле, відчув голод і, побачивши віддалік смоковницю, вкриту зеленим листям, підійшов до неї, сподіваючись, що знайде на ній плоди, але наблизившись, побачив лише листя, бо то була не та пора року, коли смоковниця плодоносить. Тоді він сказав: То нехай же ніколи не буде на тобі плодів. І смоковниця відразу всохла. Сказала Марія Магдалина, що була тоді з ним: Давай тому, хто потребує, але не проси в того, хто не має. Розкаявшись у своєму вчинку, Ісус наказав, щоб смоковниця ожила, але вона так і залишилася мертвою.
Туманний ранок. Рибалка підводиться зі своєї мати, дивиться крізь вікно на білу завісу туману й каже дружині: Сьогодні в море не піду, туман такий густий, що й рибам під водою нічого не видно. Такі самі або дуже схожі слова сказали своїм дружинам майже всі рибалки на обох берегах Галілейського моря, спантеличені несподіваною витівкою природи, — адже в цю пору року таких туманів тут не буває. Лише один з них, — щоправда, ловити рибу не його ремесло, проте він постійно виходить із рибалками в море і з цього живе, — підходить до дверей, ніби хоче переконатися в тому, що сьогодні його день, і, подивившись на непроникне небо, каже комусь, хто перебуває в домі: Я виходжу в море. За його плечем Марія Магдалина запитує: Ти повинен? — й Ісус відповідає: Настав мій час. Ти з’їси що-небудь? Так рано їсти не хочеться. Він обняв її і сказав: Нарешті я довідаюся, хто я такий і навіщо народився на цей світ, потім навдивовижу впевненою ходою, бо в тумані він не бачив навіть своїх ніг, спустився схилом пагорба до води, сів в один із причалених там човнів і почав веслувати в напрямку невидимої середини моря. Стукіт кочетів і весел, плюскіт води, що з них стікає, далеко чутно над поверхнею води в тиші й тумані й не дозволяють склепити очі рибалкам, яким дружини сказали: Якщо не їдеш рибалити, скористайся з цього й довше поспи. У тривозі й неспокої жителі прибережних сіл дивляться в тому напрямку, де має бути море, й, самі про те не здогадуючись, чекають, коли стихне скрегіт та стукіт весел і плюскіт води, щоб розійтися тоді по домівках і позачиняти двері на всі замки та засуви, хоч вони й знають, що це не допоможе, коли той, про кого вони думають, надумає дмухнути в їхній бік, бо злетять тоді всі двері із завіс, хоч би на скільки замків вони були замкнені. Туман розступається, пропускаючи човен Ісуса, але він бачить лише лопаті своїх весел і корму човна з її простою поперечною лавою для сидіння, а далі — стіна, спочатку каламутна, попелястого кольору, та мірою того, як човен наближається до своєї мети, туман стає білим і осяйним і мерехтить та коливається, ніби марно намагається утворити в цій мертвій тиші звук. Охоплений світляним німбом човен зупиняється в самому центрі моря. На кормі, на лаві, сидить Бог.