Ісус подивився на Пастиря, так ніби чекав від нього — ні, не допомоги, але з огляду на той факт, що він не людина, ніколи людиною не був, а тому дивиться на світ зовсім інакше — лише погляду, поруху брів, знаку, який, хай і не був би прямою відповіддю на його запитання, але дав би йому бодай ілюзорну можливість відчути себе не зацькованою твариною, приреченою на забій. Але в очах Пастиря Ісус прочитав ті самі слова, якими той колись прогнав його від отари: Ти так нічого й не навчився, іди геть, і тепер Ісус зрозумів: він тоді хотів йому сказати, що не послухатися Бога одного разу не досить, той, хто не захотів принести йому в жертву ягня, не повинен приносити йому в жертву й вівцю, що не можна Богові сказати: Так, а потім йому ж таки сказати: Ні, немовби «Так» і «Ні» — це права рука та ліва рука, й робота відбувається успішно лише тоді, коли вони працюють обидві. Бог, попри те, що він завжди демонструє свою могутність, Бог, який є всесвіт і світила, громи та блискавки, голоси й вогонь на вершині гори, не має такої сили, щоб примусити тебе вбити вівцю, і якщо ти, у сподіванні майбутньої слави та влади, все ж таки її вбив, кров, яка з неї витекла, не всмокталася цілком у пісок пустелі — і дивись-но, вона вже підповзає до нас, звивається червоною струминкою в товщі води, а коли ми вийдемо на берег, то потягнеться, як червоний слід, — за тобою, за Богом і за мною. Ісус сказав Богові: Гаразд, я повідомлю людям, що я твій син, єдиний син у Бога, але я не вірю, що навіть на цих землях, якими ти давно володієш, цього буде досить для того, щоб розширити твої володіння, згідно з твоєю волею. Дякую тобі, сину мій, за те, що ти нарешті відмовився від своєї примхливої впертості, через яку я мало не розгнівався на тебе, і своєю власного ногою ступаєш на стежку, яку я схильний назвати modus facendi, [5]із тієї безлічі дуже різних властивостей, які притаманні людям, хоч би до якої вони належали раси, хоч би якого були кольору шкіри, хоч би в якого бога вірували і хоч би яку філософію сповідували, одна властива їм усім, ученим і невігласам, молодим і старим, могутнім і жалюгідним, — ніхто з них не наважився б сказати: До мене це не має стосунку. Про що ти? — запитав Ісус, навіть не намагаючись приховати свого інтересу. Кожна людина грішник, — відповів йому Бог тоном лектора, — незалежно від того, де вона перебуває й що робить, гріх, так би мовити, так само невідокремний від людини, як людина від гріха, людина — це монета, перекинь її і на протилежному боці побачиш гріх. Ти не відповів на моє запитання. Я на нього відповідаю; отже, зі сказаного мною вище випливає очевидний висновок: жодна людина не посміє відкинути як слово, що не має до неї стосунку, слово: Покайся, бо всі вони бодай один раз у житті згрішили, той погано подумав про ближнього, той порушив звичай, той учинив злочин, великий або малий, той не прийшов на допомогу тому, хто її потребував, той не виконав свого обов’язку, той учинив блюзнірство проти віри та її священнослужителів, той не визнав Бога — і всім цим людям ти муситимеш казати: Покайтеся, покайтеся, покайтеся! Заради такої дрібнички ти міг би й не віддавати на жорстоку смерть того, кого ти називаєш своїм сином, тобі досить було б послати на землю пророка. Той час, коли люди дослухалися до пророків, уже минув, сьогодні їм потрібен набагато сильніший засіб, що розбудив би їхню вразливість і збурив почуття. Син Божий на хресті. Хоч би й це. А що я муситиму казати людям, якщо вони поставляться байдуже до твого послання й обернуться до мене спинами? Ти маєш слушність, закликати їх до покаяння буде не досить, ти муситимеш підключити свою уяву, не кажи, що її в тебе нема, я досі захоплююся твоєю винахідливістю, коли ти спромігся врятувати призначене мені в жертву ягня. Це було неважко, адже та тваринка не мала в чому каятись. Цікава думка, хоч вона й не має глузду, а щодо людей, то буде дуже добре, якщо тобі вдасться вселити в них почуття тривоги, неспокою, навіяти їм думку, що, коли вони не можуть зрозуміти твої слова, то це їхня провина. То мені треба буде розповідати їм усілякі історії? Атож, історії, притчі, моральні настанови та повчання, й не буде нічого поганого в тому, якщо ти десь трішечки відійдеш від Закону, цю рису люди боязкої вдачі завжди вельми цінують в інших, я сам, хоч я й не боязкої вдачі, із щирим захватом спостерігав, як тобі пощастило врятувати від певної смерті перелюбницю, а мою похвалу ти повинен цінувати особливо, бо закони, яких ви повинні дотримуватися, дав вам я. Ти дозволяєш порушувати свої закони, а це поганий знак. Я дозволяю порушувати їх, коли мені вигідно, згадай, як я розповідав тобі про закон і винятки, що їх моя воля може тут-таки перетворити на закон. Отже, ти сказав, я помру на хресті. Така моя воля. Ісус скоса подивився на Пастиря, але вираз його обличчя був неуважним, так ніби він спостерігав якусь подію, що відбудеться в майбутньому, і його очі відмовлялися повірити в те, що бачили. Ісус опустив руки й промовив: То нехай сповниться воля твоя.
Бог уже підіймався з лави, щоб обняти свого улюбленого сина, але Ісус зупинив його жестом руки: Але з однією умовою. Ти добре знаєш, що не можеш ставити мені умов, відповів Бог із невдоволеним виразом. Тоді нехай це буде не умова, а моє прохання до тебе, звичайне прохання засудженого на смерть. Говори. Ти Бог, а Бог може відповісти правдиво на будь-яке поставлене йому запитання, адже, будучи Богом, він знає все, що було в минулому, все, що відбувається тепер, і все, що буде в майбутньому. Це справді так, бо я час, істина і життя. Тоді в ім’я того, що ти мені розповів, розкажи мені також, щó буде в майбутньому після моєї смерті, щó в ньому відбудеться такого, чого не відбулося б, якби я не погодився принести себе в жертву задля твоєї втіхи, задля твого бажання панувати над більшою кількістю людей і країн. Бог зробив роздратований рух, як той, кого спіймали на власному слові, і не дуже впевнено спробував ухилитися від прямої відповіді: Майбутнє, сину мій, неозоре, розповідь про нього вимагає надто багато часу. А скільки часу ми вже перебуваємо тут, у морі, в гущі туману, запитав Ісус, один день, один місяць, один рік, тож що нам перешкоджає посидіти тут іще один рік, один місяць або один день, Диявол може собі піти, якщо хоче, він уже так чи інак забезпечив собі участь у здійсненні твого задуму, і якщо вигоди будуть поділені порівну, по справедливості, то чим більше здобуде Бог, тим більше матиме й Диявол. Я залишуся, сказав Пастир, це він озвався вперше, відколи промовив: А ось і я. Я залишуся, повторив він, а тоді додав: Я й сам можу дещо передбачати в майбутньому, але мені не завжди вдається вгадати, правдою чи брехнею є те, що я бачу, тобто моя власна брехня одурити мене не може, адже йдеться про мої істини, проте я ніколи не знаю, наскільки брехливими можуть бути істини інших. Щоб надати своїй заплутаній тираді завершений вигляд, Диявол мав би сказати, які саме події в майбутньому він спроможний передбачити, але несподівано він стулив рота, ніби до нього раптом дійшло, що він і так наговорив багато. Ісус, який не відводив очей від Бога, сказав з відтінком сумної іронії: Навіщо ти прикидаєшся, що не знаєш того, що ти знаєш, ти знав, що я звернуся до тебе з цим проханням, і ти знаєш, що розповіси мені все те, що я хочу знати, а тому не забирай у мене більше часу — адже я вже повинен почати вмирати. Ти почав умирати, відколи народився. Це так, але відтепер мій час прискориться. Бог подивився на Ісуса з таким виразом, що його ми назвали б шанобливим, якби йшлося про людський погляд, уся його поведінка раптом наблизилася до людської, і хоч перше нібито зовсім не пов’язане з другим, але чи багато ми знаємо про ті глибокі зв’язки, які існують між речами та вчинками. Туман насунувся на човен і оточив його непроникною стіною, щоб із нього не змогли вихопитися й поширитися у світі слова, які Бог промовить про те, якими будуть наслідки жертви, принесеної Ісусом, сином Бога, як стверджує сам Бог, і Марії, але чиїм справжнім батьком є Йосип, згідно з неписаним законом, який велить нам вірити тільки в те, що ми бачимо на власні очі, хоч і відомо, що ми, люди, далеко не завжди бачимо однаково одне й те саме, й ця наша властивість істотно допомогла роду людському не лише вижити, а й до певної міри зберегти психічну рівновагу.
Сказав Бог: Ти станеш засновником Церкви, а це слово, як тобі відомо, означає зібрання людей або релігійне товариство, або його заснують від твого імені, що, власне, одне й те саме, якщо дивитися в суть, і ця Церква набуде поширення в усьому світі, дійшовши до таких куточків, про які ще мало кому відомо, вона називатиме себе католицькою, тобто всесвітньою, хоч, на жаль, не допоможе уникнути незгод та розколу між тими, які візьмуть за духовний зразок тебе, — більшою мірою, аніж мене, як я вже тобі казав, але так триватиме лише протягом певного часу, кілька тисячоліть, бо я існував до тебе й існуватиму після того, як тебе не стане або ти перестанеш бути тим, ким ти був. Говори ясніше, урвав його Ісус. Ясніше говорити я не можу, сказав Бог, слова людські як тіні, а тіні ніколи не зможуть пояснити світло, бо між ними й світлом лежить непрозорий простір, який їх породжує. Я тебе запитував про майбутнє. Про майбутнє я й говорю. Я хочу знати, як житимуть люди, що прийдуть у світ після мене. Ти маєш на увазі тих, які стануть твоїми послідовниками? Атож, я хочу знати, чи вони будуть щасливішими. Чи стануть вони щасливішими, мені важко сказати, але вони матимуть надію на щасливіше життя на небі, де я пробуваю вічно, а отже, надію на те, що вічно житимуть біля мене. І більш нічого? А хіба це мало — життя з Богом? Мало це чи багато, з’ясується лише після Страшного суду, де ти судитимеш людей за їхні добрі й погані діла, а доти тобі доведеться жити на небесах у самоті. Я маю своїх янголів та архангелів. Але людей у тебе нема. Їх у мене справді нема, і саме для того, щоб вони до мене прийшли, ти й будеш розіп’ятий на хресті. Я хочу знати більше, сказав Ісус майже з люттю, ніби хотів відкинути образ себе самого, який постав йому перед очима — образ себе, обвислого на хресті, закривавленого, мертвого, я хочу знати, як прийдуть люди до віри в мене і як вони стануть моїми послідовниками, тільки не розповідай, що для цього мені досить буде закликати їх, щоб вони в мене увірували, або щоб їх переконали в цьому ті, котрі уже в мене увірували, візьмімо, наприклад, поган і римлян, які вірують в інших богів, невже ти хочеш, щоб я повірив, ніби вони відмовляться від них задля мене? Не задля тебе, а задля мене. Задля тебе чи задля мене, ти ж сам сказав, що це одне й те саме, тож не будемо жонглювати словами, відповідай на моє запитання. Хто матиме віру, той прийде до нас. Отак просто, й нічого більше не буде треба? Не так просто, інші боги чинитимуть опір. І ти, звичайно, воюватимеш із ними? Не говори дурниць, усе відбуватиметься на землі, а небо перебуває у вічному мирі, доля людей вирішується там, де вони живуть. Скажи мені ясно, навіть якщо слова — це тіні, люди помиратимуть за тебе й за мене? Люди завжди помиратимуть за богів, навіть за богів облудних і брехливих. А хіба боги можуть брехати? Вони можуть. І лише ти один єдиний і правдивий серед них? Так, я єдиний Бог, і я не брешу. Але навіть будучи єдиним і правдивим, ти не можеш запобігти тому, щоб люди помирали за тебе, ті люди, які мають народжуватися на землі, щоб для тебе жити, жити звичайно, на землі, а не на небі, де ти не зможеш дати їм жодної з тих радостей, які так прикрашають життя людське. То облудні радощі, бо вони народилися з прабатьківського гріха, запитай свого Пастиря, він знає, як усе було. Якщо між Богом і Дияволом існують таємниці, то принаймні одну я від нього взнав, хоч він і каже, що я нічого в нього не навчився. Запала мовчанка. Бог і Диявол уперше перезирнулися між собою, здається, вони хотіли щось сказати, але так нічого й не сказали. Сказав Ісус: Я чекаю. Чого ти чекаєш, запитав Бог, ніби пробудившись зі своєї неуважності. Я чекаю, коли ти розповіси мені, скільки смертей і страждань коштуватиме твоя перемога над іншими богами, скількома смертями та муками оплатять боротьбу за твоє та моє ім’я ті люди, які в нас увірують, скільки крові вони за це проллють? Ти наполягаєш на тому, щоб я тобі відповів? Так, наполягаю. Ну гаразд, так-от: буде споруджена будівля тієї віри, про яку я тобі казав, але котлован під неї, щоб вона стояла міцніше, буде вирито в живій людській плоті, а її підвалини будуть скріплені вапном, замішаним на зреченнях, сльозах, стражданнях, тортурах, на всіх різновидах смерті, які ми лише можемо уявити собі сьогодні, й на тих, які стануть відомі лише в майбутньому. Нарешті ти заговорив без ухилянь, ясно і зрозуміло, розповідай далі. Почну з тих, кого ти знаєш і любиш: рибалку Симона, якого ти назвеш Петром, як і тебе, розіпнуть на хресті, але головою вниз, Андрія також розіпнуть на хресті, що матиме форму літери «X», синові Зеведея, якого звуть Яків, зітнуть голову. А що буде з Іоанном та Марією Магдалиною? Ці двоє помруть своєю природною смертю, коли закінчаться дні їхнього земного життя, але твої інші друзі, яких ти ще матимеш, твої учні та апостоли не уникнуть мученицької смерті, як і ті, про кого я вже сказав, Філіпа прив’яжуть до хреста й каменуватимуть, поки він помре, з твого учня на ім’я Варфоломій з живого обдеруть шкіру, Хому настромлять на списа, Матвій теж помре, я вже не пам’ятаю, якою смертю, ще одного Симона переріжуть пилкою навпіл, Юду заб’ють палицями, ще одного Якова каменують, а другого Матвія обезголовлять, ще буде такий собі Юда Іскаріот, про нього тобі буде відомо більше, аніж мені, за винятком його смерті, звісно, він знайде її, повісившись на смоковниці. Й усі вони помруть через тебе? — запитав Ісус. Якщо ставити питання в такому плані, то так, але точніше буде сказати, що вони помруть не через мене, а за мене. А потім? А потім, сину мій, я вже тобі казав, почнеться нескінченна історія, яку писатимуть залізом і кров’ю, вогнем і попелом, будуть океани сліз і неозорі моря страждань. Розповідай, я хочу знати все. Бог зітхнув і монотонним голосом почав читати свою літанію — в алфавітному порядку, щоб уникнути звинувачень у тому, ніби він віддав комусь перевагу: