А погода була просто чудова, у повітрі стояли пахощі, схожі на пахощі свіжих, щойно зрізаних троянд, а дороги були такими чистими, ніби янголи покропили їх росою, а потім підмели віниками з лавра й мирта. Ісус і Марія Магдалина подорожували інкогніто, ніколи не ночуючи в караван-сараях, уникаючи приєднуватися до караванів, де був найбільший ризик зустрітися з кимось, хто їх упізнав би. Не можна сказати, щоб Ісус зовсім ухилявся від виконання своїх обов’язків, Бог, який стежив за ним пильно й невідступно, ніколи йому б цього не дозволив, але здавалося, що той-таки Бог вирішив надати йому короткі вакації, бо на дорозі їм не зустрічалися ані прокажені, які благали б очистити їх, ані біснуваті, що відкидали будь-яку допомогу, а села, якими вони проходили, буколічно втішалися миром Господа, так ніби з власної охоти вийшли на дорогу покаяння. Ісус і Магдалина спали там, де їх захоплювала ніч, задовольняючись тим, що могли притулитися одне до одного, і часто єдиним дахом у них над головою було небесне склепіння, величезне чорне око Бога, всіяне міріадами зірок, що є віддзеркаленням поглядів людей, які покоління за поколінням споглядали небо, звертаючись зі своїми запитаннями до тиші й вислуховуючи ту єдину відповідь, яку вона може дати. Згодом, коли Марія Магдалина залишиться у світі сама-одна, вона любитиме спогадувати ці дні й ночі, але щоразу їй доведеться захищати свою пам’ять від натиску розпачу й болю, захищати свій острівець любові від високих хвиль розбурханого моря нещасть та від страховищ, які виринатимуть із його глибин. Цей час уже близько, але ні в небі, ні на землі не видно знаків його наближення — так пташка, яка літає у вільному просторі, не помічає швидкого сокола, що, випустивши пазурі та склавши крила, каменем падає на неї з високого неба. Ісус і Марія, йдучи, співають, інші подорожні, що їх не знають, кажуть: Які ж вони щасливі, й у ті хвилини не було нічого більш істинного. Так вони дійшли до Єрихона, а далі, не поспішаючи, бо заховатися від нестерпної спеки не було де, витративши на цю подорож цілих два дні, дісталися до Віфанії. Минуло два роки, відколи Марія покинула сестру й брата, й вона не знала, як вони тепер її зустрінуть, тим більше, що, пішовши з дому, вона стала жити поганим життям. Можливо, вони думають, що я вмерла, сказала вона, а може, їм навіть хотілося, щоб я вмерла, але Ісус переконував її, щоб вона викинула ці погані думки з голови. Час усе лікує, казав він, забуваючи про те, що рана, якої завдала йому власна родина, досі не загоїлася й досі кровоточить. Вони увійшли до Віфанії, й Марія затулила половину обличчя від сорому, що сусіди її впізнають, але Ісус лагідно дорікнув їй: Від кого ти ховаєшся, ти вже не та жінка, яка жила тим життям, та жінка більше не існує. Я справді тепер інша, аніж була, але та інша й та, якою я є тепер, міцно пов’язані між собою узами сорому та ганьби. Тепер ти та, якою ти є, і ти зі мною. Хвала за це Богові Всевишньому, тому, який одного дня тебе забере від мене, і з цими словами Марія відкинула покривало й відкрила обличчя, проте ніхто не сказав: Онде йде сестра Лазаря, та, яка жила життям повії.
Ось мій дім, сказала Марія Магдалина, але в неї не вистачило духу ані постукати, ані когось покликати. Ісус штовхнув хвіртку, яка була лише прихилена, й запитав: Хтось є в домі? — й жіночий голос йому відповів: Є, а хто там прийшов? — а слідом за голосом з’явилася й та, кому він належав, Марфа, сестра Марії, вони були з нею близнята, але їхня схожість не впадала у вічі, Марфа здавалася старшою, бо на ній більше відбилися чи то прожиті роки, чи то тяжка праця, чи то природа та спосіб існування. Вона спершу подивилася на Ісуса, і її обличчя несподівано просяяло, так ніби відійшла або розвіялася хмара, що його затуляла, та відразу по тому, коли вона перевела погляд на сестру, на ньому з’явився спочатку вираз сумніву, а потім і невдоволення. Хто ж він такий, якщо прийшов із нею? — певно, така думка промайнула в її голові, або: Як він може бути з нею, якщо він справді такий, яким здається? — але якби Марфу запитали, яким їй здається Ісус, вона не змогла б відповісти. І тому, безперечно, замість запитати сестру: Як тобі ведеться, або: Чому ти тут? — у неї вихопилися зовсім інші слова: Хто цей чоловік, із яким ти прийшла? Ісус усміхнувся, і його усмішка, наче випущена з лука стріла, вдарила прямо в серце Марії, відбившись у ньому досі невідомим їй солодким болем. Мене звуть Ісус із Назарета, сказав він, і я — з твоєю сестрою, й ці слова, mutatis mutandis, [8]як сказали б своєю латиною римляни, означали те саме, що й слова, які він викрикнув своєму братові Якову, коли розлучався з ним на березі Генісаретського моря: Її звуть Марія, й вона зі мною. Марфа відчинила хвіртку навстіж і сказала: Заходьте, це твій дім, але невідомо, про кого з двох вона подумала, коли сказала «твій». Уже зайшовши на подвір’я, Марія Магдалина взяла сестру за лікоть і сказала їй: Я належу цьому дому, як і ти належиш, я належу цьому чоловікові, якому ти не належиш, я нерозривно пов’язана з ним і з тобою, а тому дуже тебе прошу, не вихваляйся своєю доброчесністю й не суди мене за мою недосконалість, я прийшла з миром і в мирі тут хочу перебувати. Марфа сказала: Я прийму тебе як сестру, бо ти справді мені сестра по крові, й, сподіваюся, одного дня зможу прийняти тебе з любов’ю, але не сьогодні… вона збиралася сказати ще щось, але одна думка її зупинила: а чи відомо тому чоловікові, що з ним вона сюди прийшла, яким вона жила життям, а може, живе ним і досі, й на цю думку її обличчя зашарілося густим рум’янцем, і на мить вона зненавиділа і їх обох, і себе саму, й тоді заговорив Ісус, бо він зрозумів, що хоче почути Марфа, адже не так важко вгадати, щó відбувається в душі людській: Бог судить нас усіх і щодня він судить нас по-різному, залежно від того, які ми є в той чи в той день, і якби тебе, Марфо, Бог судив сьогодні, то не думай, що в його очах ти була б іншою, ніж Марія. Говори ясніше, я не зовсім тебе розумію. Я нічого більше тобі не скажу, збережи мої слова у своєму серці і завжди їх повторюй, коли дивитимешся на сестру. То Марія вже не… Ти хочеш запитати, чи я вже не хвойда? — брутально урвала Марія Марфу, що на мить запнулася. Марфа відступила на крок і замахала руками: Ні, ні, не кажи мені нічого, з мене досить і слів Ісуса, і, не можучи далі стримуватись, заплакала. Марія підійшла до неї й обняла її, мов заколисуючи. Марфа, схлипуючи, знай повторювала: Що за життя, що за життя! — але годі було зрозуміти, про кого вона говорить, про сестру чи про себе. А де Лазар? — запитала Марія. У синагозі. А як його здоров’я? Його досі мучить задишка, якби не це, то він би почував себе не так уже й зле. У несподіваному нападі гіркоти їй захотілося додати, що блудна сестра — от уже й справді блудна, в усіх розуміннях блудна — дещо пізно стурбувалася здоров’ям брата, адже за всі роки своєї провинної відсутності вона жодного разу не поцікавилася, як там ведеться її сестрі з братом, знаючи, що Лазар завжди дуже хворів і його життя могло урватися в будь-яку мить. Обернувшись до Ісуса, який, відступивши на два кроки вбік, уважно спостерігав за сестрами, між якими щомиті могла спалахнути сварка, Марфа сказала: Наш брат переписує книги в синагозі, для якоїсь іншої роботи він не має здоров’я, і її слова, хоч, може, й неумисне, прозвучали так, ніби вона хотіла сказати: ніхто ніколи не зрозуміє, як тяжко живеться жінці, коли чоловіка в домі немає, немає й постійного заробітку, й весь дім на ній, й вона не має вільної хвилини, щоб бодай угору глянути. Яка хвороба в Лазаря? — запитав Ісус. Він часто задихається, й тоді здається, що серце йому от-от зупиниться, а потім стає блідий, як мрець. Марфа трохи помовчала й додала: Він молодший за нас, вона сказала це не подумавши, а тоді збентежено замовкла, певно, помітивши молодість Ісуса, думки їй дещо змішалися, якесь дивне почуття, схоже на ревнощі, заворушилося в її серці, й у результаті в неї вихопилися слова, що прозвучали досить дивно в присутності Марії Магдалини, бо промовити їх мала б саме вона: Ти стомився, сядь, і дозволь мені омити тобі ноги. Трохи згодом Марія, коли вони залишилися наодинці з Ісусом, сказала йому напівсерйозно, напівжартома: Схоже, ці дві сестри народилися для того, щоб закохатися в тебе, й Ісус їй відповів: Серце Марфи наповнене смутком, бо вона не жила. Ні, вона сумує з іншої причини, вона сумує тому, що нема справедливості навіть на небі, якщо жінка нечиста здобуває винагороду, а тіло жінки доброчесної нікому не потрібне. Бог винагородить її чимось іншим. Може, й так, але Бог, який створив світ, не мав би позбавляти його плодів жінок, яких він теж створив. Можливості пізнати чоловіка, наприклад. Атож, як ти пізнав жінку, без чого ти, можливо, міг би й обійтися, адже ти Син Божий. З тобою кохається не син Бога, а син теслі Йосипа. Правду кажучи, ніколи, відтоді як я тебе зустріла, я не мала відчуття, що сплю із сином божества. Із сином Бога, ти хотіла сказати. Чого я тільки не віддала б, щоб ти ним не був.
Тим часом Марфа послала сусідського хлопчика повідомити Лазаря, що повернулася їхня сестра Марія, але зробила вона це не без вагання, адже в такий спосіб уся Віфанія одержить надзвичайно цікаву поживу для балачок: мовляв, повернулася додому сестра Лазаря, повія, і їхній родині знову почнуть перемивати кісточки, тоді як із плином часу ці розмови були припинилися. Вона сама не дуже добре уявляла собі, з яким обличчям вийде завтра на вулицю, адже їй доведеться розмовляти із сусідками та подругами і, наприклад, вона скаже котрійсь із них: А ти пам’ятаєш мою сестру Марію, вона вже тут, повернулася додому, а та з багатозначним виразом закиває головою й відповість: Пам’ятаю, аякже, хто ж її не пам’ятає, і нехай ці прозаїчні подробиці не дратують тих читачів, яким шкода марнувати на них свій час, адже й історія про Бога не в усіх своїх аспектах священна. Марфі стало соромно за свої дріб’язкові побоювання, коли, повернувшись додому, Лазар обняв Марію і сказав їй просто: Ми раді тебе бачити, сестро, так ніби не страждав від тієї поганої слави, яку вона накликала на їхню родину, коли стала повією, — і, відчувши сором, вона подумала, що їй теж треба якось виразити свою радість із нагоди несподіваного повернення сестри, а тому показала братові на Ісуса й мовила: А це Ісус, чоловік Марії. Чоловіки подивились один на одного з приязню, сіли поруч і стали розмовляти, тоді як жінки, ніби пригадавши, як вони колись дружно робили вдвох усю домашню роботу, почали готувати перекуску. Після того як усі повечеряли, Лазар та Ісус вийшли на подвір’я подихати свіжим нічним повітрям, а сестри залишилися в домі розв’язувати складну проблему: де і як розгорнути мати для спання, з огляду на ті зміни, які відбулися у складі родини, й після короткої мовчанки Ісус, дивлячись на перші зірки, які спалахували на ще світлому небі, запитав: Ти почуваєш себе зле, Лазарю? — і Лазар йому відповів навдивовижу спокійним голосом: Так, дуже зле. Ти перестанеш страждати, сказав Ісус. Звичайно, перестану, коли помру. Ні, ти перестанеш страждати тепер. Ти мені начебто не казав, що ти лікар. Брате, якби я був лікарем, то не знав би, як вилікувати тебе. Ти не можеш вилікувати мене, навіть не будучи ним. Ти зцілений, лагідно промовив Ісус, узявши його за руку, й у ту ж таки мить Лазар відчув, як хвороба виходить із його тіла, випаровується, ніби чорна вода під гарячим сонцем, відчув, як легко йому стало дихати, як ожило й рівно забилося його серце, й оскільки він не міг зрозуміти, що з ним відбувається, його опанував панічний страх. Що це зі мною, запитав він захриплим від тривоги голосом, хто ти? Та вже ж не лікар, відповів Ісус. В ім’я Бога, скажи мені, хто ти такий? Не називай ім’я Бога марно. Як мені тебе зрозуміти? Поклич Марію, вона все тобі пояснить. Та в цьому не було потреби, приваблені голосами, які раптом зазвучали дуже гучно, Марфа та Марія з’явилися у дверях, подивитись, чи, бува, не посварилися чоловіки, але відразу побачили, що ні, повітря над подвір’ям мерехтіло голубим світлом, а тремтячий Лазар показував пальцем на Ісуса. Хто це, запитував він, адже тільки доторкнувшись до мене рукою, він вилікував мене. Марфа підійшла до брата, щоб заспокоїти його, — про яке ж одужання може йти мова, якщо він так тремтить, але Лазар відтрутив її і промовив: Скажи мені ти, Маріє, хто він такий, адже це ти його сюди привела. Не відходячи від одвірка, до якого вона прихилилася, Марія Магдалина відповіла: Ісус із Назарета, Син Божий. І хоч Марфа та Лазар були родом із цього краю, який ще відтоді, як світ став світом, був обраний для профетичних одкровень та апокаліптичних передвість, вони поставилися до слів сестри з цілком поясненною недовірою, бо одне діло — переконатися в тому, що хтось у чудодійний спосіб одужав від своєї тяжкої хвороби, а друге — почути, що чоловік, який доторкнувся до тебе рукою й вилікував тебе, син Божий. Проте віра й любов багато можуть, а дехто навіть стверджує, що вони й поодинці здолають будь-які труднощі, й Марфа заплакала й кинулася на шию Ісусові, а потім, налякана власною зухвалістю, припала до землі й лише повторювала неслухняними губами: Я омила твої ноги, я омила твої ноги. Лазар не зворухнувся, заціпенівши від подиву, й ми маємо всі підстави припустити, що несподіване одкровення не повалило його з ніг лише тому, що за хвилину до того, як він його почув, у нього в грудях замість старого і зношеного забилося нове серце, здорове й потужне. Усміхаючись, Ісус обняв його і сказав: Нехай тебе не дивує, що Син Божий є також Сином Людським, адже Бог міг зробити свій вибір тільки серед людей, де вже давно заведено, що чоловік обирає собі жінку, а жінка — чоловіка. Останні його слова були призначені для Марії Магдалини, що вислухала їх із радістю, але Ісус не подумав про те, що вони побільшать страждання та розпач Марфи і безнадію її самітності, ось у чому різниця між Богом і Сином Божим, Бог подумав би про наслідки того, що він скаже, а Син Божий зробив це з притаманною людям необміркованістю. Проте сьогодні в цьому домі панувала надто велика радість, і Марфа лише завтра почне страждати й зітхати, проте їй випало пережити й велику полегкість, адже тепер ніхто не матиме нахабства базікати на вулицях, майданах і ринках Віфанії про розпусне життя сестри, коли всі побачать і довідаються, а Марфа сама докладе зусиль, аби це сталося якнайскоріш, що чоловік, якого привела із собою Марія, вилікував Лазаря від тяжкої хвороби, не застосовуючи ані відварів, ані мастей. Тепер вони сиділи вдома, віддаючись радості, і сказав Лазар: Сюди зрідка доходили чутки про те, що один чоловік із Галілеї творить чуда, але ніхто досі не казав, що він — Син Божий. Одні новини поширюються швидше, ніж інші, сказав Ісус. І цей чоловік — ти. Ти сказав. Потім Ісус розповів про своє життя від самого початку, але про деякі подробиці він промовчав, наприклад, про Пастиря він не згадав зовсім, а про Бога розповів тільки те, що він явився йому і сказав: Ти — мій син. І якби до Віфанії не дійшли чутки про ті вже давні чудеса, якби вони тут не обернулися найочевиднішою правдою, правдою, яку можна помацати пальцями, якби не сила віри, якби не любов із притаманною їй могутністю, Ісусові було б дуже важко однією лаконічною фразою, нехай навіть вона промовлена устами самого Бога, переконати Лазаря й Марфу в тому, що чоловік, який ділить ложе з їхньою сестрою, зітканий із божественного духу, адже він зливався з нею своєю людською плоттю, яка раніше, не боячись Бога, пізнала стількох інших чоловіків. А ми маємо пробачити Марфі гординю, яка спонукала її тихо прошепотіти, уткнувши голову в простирадло, щоб ніхто її не почув: Я була б більше гідна його любові.