Наступного ранку Ісус пішов у дім Лазаря, не так для того, щоб попрощатися, як подати добрий знак, що він повернувся у спільноту людей, але Марфа сказала йому, що брат уже пішов до синагоги. Після цього Ісус та дванадцятеро його супутників рушили в дорогу до Єрусалима, а Марія Магдалина та інші жінки провели їх до околиці села, де зупинилися й помахали їм навздогін руками, але чоловіки так і не довідалися про це, бо жодного разу не обернулися. Небо було захмарене, насувався дощ, певне, тому їм ніхто не стрічався на дорозі, люди, яким не конче треба було йти до Єрусалима, воліли залишитися вдома в чеканні сприятливішої погоди. Тож тринадцятеро простували по дорозі, на якій, крім них, не було жодної живої душі, а важкі свинцеві хмари котилися за ними, зачіпаючись за вершини гір, так ніби нарешті хотіли назавжди поєднати небо із землею, залити метал у форму, злити самця із самицею, з’єднати опукле з увігнутим. Але підійшовши до брами міста, вони переконалися, що перед ними, як і завжди, тиснява та великий натовп людей, і треба було великого терпіння, щоб пробити собі дорогу до Храму. Але вони помилилися у своїх побоюваннях: побачивши цих тринадцятьох чоловіків — майже всі босі, з великими патерицями, з довгими розпущеними бородами, з важкими темними плащами поверх тунік, які, здавалося, були очевидцями сотворіння світу, — переляканий натовп розколовся надвоє й утворив їм прохід, люди запитували одне в одного: Хто ці чоловіки, хто веде їх попереду, й ніхто не міг їм відповісти, аж поки якийсь прочанин із Галілеї сказав: То Ісус із Назарета, який називає себе сином Божим і творить чудеса. А куди вони йдуть, запитували інші, а що здобути відповідь на це запитання можна було лише пішовши за Ісусом та його людьми, то незабаром весь натовп посунув за ними, і до входу у Храм підійшло не тринадцятеро людей, а щонайменше тисяча, але всі інші трималися трохи поодаль, чекаючи, поки прибулі задовольнять їхню цікавість. Ісус відразу попрямував туди, де були торговці та міняйли, і сказав своїм учням: Ось для чого ми сюди прийшли, й почав трощити столи, розштовхуючи та лупцюючи й тих, котрі купували, й тих, котрі продавали, і піднявся такий шум, тріск та гармидер, що в ньому годі було б розчути бодай одне слово, якби раптом природний голос Ісуса не зазвучав, як бронзовий дзвін: Цей дім — дім молитви для всіх народів, а ви перетворили його на кубло розбійників, і трощив та перекидав столи гендлярські, й монети сипалися на землю та підстрибували на превелику радість роззявляк, яких було тут тисячі дві і які кинулися підбирати цю манну небесну. Учні наслідували свого вчителя, зрештою були поперекидувані й ті столи, на яких продавалися жертовні горлички, і звільнені пташки літали над Храмом, кружляючи в несамовитому танці навколо струминок диму, що підіймалися над вівтарями, де їх уже не спалять, бо невідомий благодійник урятував їх від смерті під ножем та в полум’ї. Прибігли охоронці Храму, озброєні палицями, щоб покарати, схопити або викинути за браму порушників порядку, але, на своє лихо, зустрілися з тринадцятьма дужими галілеянами, які лупили патерицями всіх, хто до них наближався, і горлали: Підходьте ще, хто наступний! — і били охоронців, трощили та перекидали столи, звідкись з’явився запалений смолоскип, і незабаром усі ятки вже палахкотіли, в небо піднявся ще один стовп диму, й хтось закричав: Покличте легіонерів, але нікому в ту мить не спало на думку, що закон забороняв римлянам входити на територію Храму, нехай би там що відбувалося. Прибігли нові охоронці, ці вже озброєні мечами та списами, до яких також приєдналося кілька міняйл і торговців горлицями, з тих, які не хотіли передати захист своїх інтересів цілком у чужі руки, і воєнне щастя поступово стало переходити до протилежної сторони, адже тут усе відбувалося так само, як і під час хрестових походів, коли Бог, хоч і був зацікавлений у перемозі своїх прихильників, проте не докладав потрібних зусиль, щоб цю перемогу їм забезпечити. У такий спосіб розгорталися події, коли нагорі сходів, які вели до головної святині, з’явився верховний первосвященик у супроводі свого почту, старійшин Храму і книжників, тих, яких пощастило терміново скликати, й гучним голосом, який, проте, був далекий від тієї гучності, з якою гримів голос Ісуса, промовив: Дозвольте їм піти цього разу, але якщо вони повернуться, то порубаємо їх на шматки й викинемо, як бур’ян, щоб не глушив пшеницю. Сказав Андрій Ісусові, який бився поруч із ним: Хоч ти й сказав, що прийшов із мечем, а не з миром, але зараз ми озброєні лише патерицями, а вони ніщо проти мечів, а Ісус йому відповів: Усе залежить від того, чия рука тримає патерицю, а чия — меч. Що ж нам тепер робити, запитав Андрій. Вертаймося у Віфанію, відповів Ісус, нам бракує рук, а не мечів. Вони відступили в цілковитому порядку, не порушивши своїх рядів, наставляючи патериці проти натовпу, який проводжав їх свистом і глузами, проте напасти на них по-справжньому не наважувався, й незабаром вони вже змогли вийти з Єрусалима, усі дуже стомлені, деякі побиті, й рушили у зворотну дорогу.
Коли увійшли до Віфанії, то помітили, що жителі села, які з’являлися у дверях, дивилися на них із виразом жалості й ніби осуду, але сприйняли це як щось належне, адже вони поверталися з бійки далеко не в найкращому вигляді. Проте незабаром з’ясувалося, що причина в іншому, бо коли вони звернули в ту вуличку, де жив Лазар, їм відразу стало очевидно, що скоїлося лихо. Ісус випередив усіх, він забіг на подвір’я, люди зі співчутливими обличчями розступалися перед ним, з дому долинали плач і голосіння. О, мій коханий брате, чувся голос Марфи, о, мій любий брате, вторував їй голос Марії. На підлозі, на розгорнутій маті, лежав Лазар, такий спокійний, ніби спав, руки йому були складені на грудях, але він не спав, він помер, протягом усього його життя серце загрожувало зупинитись, але потім він одужав, уся Віфанія могла це засвідчити, а тепер він лежав мертвий, такий незворушний і нерухомий, ніби витесаний із мармуру, недоступний, ніби вже увійшов у вічність, але незабаром із глибин його смерті вийдуть на поверхню перші ознаки розпаду й гниття, зробивши ще нестерпнішим розпач і горе живих. Ісус упав навколішки, ніби йому раптом підрізали сухожилля ніг, він плакав і з гірким подивом, крізь сльози, повторював: Як же це могло статися? Як же це могло статися? — таке запитання ми завжди бездумно ставимо тим, хто поруч, коли відбувається щось безповоротне, в розпачливій і безнадійній спробі відсунути ту мить, коли нам доведеться прийняти правду, ми й справді хочемо знати, як воно все було, так ніби в нашій спромозі поставити на місце смерті життя, на місце того, що вже відбулося, те, що могло би відбутися. З глибини свого щедро окропленого слізьми розпачу Марфа сказала Ісусові: Якби ти був тут, мій брат не помер би, адже я знаю, Бог робить усе, про що ти його попросиш: дарує зір сліпим, очищає прокажених, повертає голос німим і творить усі інші чудеса, які живуть у твоїй волі й чекають лише твого слова. Ісус їй сказав: Твій брат воскресне, а Марфа йому відповіла: Я знаю, він воскресне в Судний день. Ісус підвівся на ноги, він відчув, як незмірною силою наповнився його дух, у цей час свого високого злету він був спроможний на все, він був готовий прогнати смерть із цього тіла, повернути його до життя в усій його повноті — зі словами, рухами, сміхом, слізьми теж, але без болю, — він міг сказати: Я життя й воскресіння, хто вірує в мене, навіть у смерті оживе, він запитав би в Марфи: Ти віруєш у мене, й вона йому відповіла б: Так, я вірую, що ти Син Божий, який повинен був прийти у світ, — тож усе необхідне було напоготові, і сила, й воля, і бажання застосувати їх, і лишалося тільки Ісусові, дивлячись на тіло, яке покинула душа, простягти руки, ніби прокладаючи дорогу, по якій вона має туди повернутися, і сказати: Підведися, Лазарю, і Лазар підвівся б, адже Бог цього хотів, але саме в ту мить, останню й вирішальну, Марія Магдалина поклала Ісусові на плече руку і сказала: Ніхто на світі не нагрішив так тяжко, щоб померти двічі, й тоді Ісус опустив руки і вийшов, щоб дати волю сльозам.
Ніби подмух крижаного вітру, смерть Лазаря загасила той войовничий запал, який роздмухав у душі Ісуса Іоанн і в якому протягом тривалого тижня роздумів та кількох коротких миттєвостей, заповнених діями, злилися в одне почуття і служіння Богові, і служіння людям. Коли минули перші дні жалоби, коли помалу обов’язки та звички повсякденності почали повертатися на своє колишнє місце, потроху присипляючи біль, що, проте, не втихав, Петро й Андрій прийшли поговорити з Ісусом, запитати, які в нього плани, чи вони знову підуть проповідувати по містах і селах, чи повернуться в Єрусалим для нової атаки на Храм, бо учні почали вже нудитися від надто тривалої бездіяльності, так, мовляв, не годиться, не для того вони покинули свою роботу та свої родини. Ісус подивився на них таким поглядом, ніби не міг відрізнити їх від тих образів, які стояли перед його мисленим зором, слухав їх так, ніби йому було дуже важко виокремити їхні голоси з безладного хору криків, які лунали йому в голові, й після тривалої мовчанки сказав їм, що треба ще трохи зачекати, йому ще треба подумати, він, мовляв, відчуває, скоро відбудуться події, які радикально змінять і їхню долю, і їхнє життя, і їхню смерть. Він також сказав їм, що незабаром приєднається до них, переселившись до їхнього табору, але цього не могли зрозуміти ані Петро, ані Андрій, невже він зможе покинути сестер самих-одних, поки в них ще нічого не вирішено. Тобі не слід перебиратися до нас, ліпше поки що поживи в домі Лазаря, сказав Петро, не знаючи, що Ісуса останнім часом розривають на частини дві муки: почуття обов’язку перед чоловіками й жінками, які все покинули, щоб піти за ним, і обов’язку, що вимагав від нього бути поруч із двома сестрами, дуже схожими й ворожими одна одній, як обличчя та його віддзеркалення в люстрі — те моральне розшматування не давало йому спокою ні вдень, ні вночі. Лазар залишався, він не покинув свій дім. Його присутність відчувалася в гірких звинуваченнях Марфи, яка не простила Марії, що та втрутилася й не дозволила воскресити їхнього брата, й не простила Ісусові того, що він не захотів застосувати свою могутність, яку одержав від Бога. Він був присутній у невтішних словах Марії, яка, не бажаючи братові двох смертей, тепер до кінця своїх днів терзатиметься докорами сумління, що не врятувала його від першої. Його постійну присутність відчував і Ісус, вона була величезною й заповнювала весь простір та всі куточки його стривоженого розуму, який тепер не роздвоївся, а розчетверився, бо він погоджувався з тим, що сказала Марія, і звинувачував її за те, що вона його зупинила, розумів бажання Марфи й осуджував її за це. Ісус зазирав у свою бідолашну душу, й у нього було таке відчуття, ніби четверо оскаженілих коней роздирають її на чотири шматки, ніби чотири линви, накручуючись на чотири коловороти, по волоконцю розшматовують її, ніби руки Бога й Диявола задля своїх божественно-диявольських розваг, учепившись за неї з обох кінців, по черзі смикають у різні боки за те, що від неї залишилося. До хвіртки будинку, який був колись домом Лазаря, знову й знову підходили бідолахи, вкриті виразками й струпами, благаючи зцілити їхню стражденну плоть, і Марфа не раз проганяла їх геть, ніби кажучи: Не було порятунку від смерті для мого брата — не буде зцілення й вам, але вони поверталися згодом, приходили і приходили, і зрештою домагалися зустрічі з Ісусом, який зцілював їх і відсилав геть, проте ніколи їм не казав: Покайтеся, зцілитися було те саме, що знову народитися не померши, а хто народжується, той не має власних гріхів і не повинен каятися ні в чому, адже нічого поганого він ще вчинити не встиг. Але милосердні діяння з відродження людської плоті, не ставмо Ісусові цього за докір, залишали в його серці неприємний осад, ніби гіркий і ядучий присмак, бо насправді своїми чудесами він лише віддаляв неминучий розпад, і знав, що той, хто пішов від нього сьогодні здоровим і задоволеним, завтра повернеться, страждаючи від нових, уже невиліковних хворощів. Смуток Ісуса дійшов до такої межі, що одного разу Марфа йому сказала: Не помри хоч ти, бо смерті ще одного Лазаря я вже не переживу, а Марія Магдалина в темряві ночі, ховаючись під простирадлом, як ховається поранений звір у норі, щоб там нечутно для всіх скавуліти й стогнати, шепотіла, лежачи поруч з Ісусом: Ти потребуєш сьогодні мене, як ніколи не потребував раніше, але я не можу прийти до тебе, бо ти замкнувся за дверима, що їх ніяка людська сила неспроможна відчинити, й Ісус, який так відповів Марфі: У моїй смерті повторяться всі смерті Лазаря, він умиратиме вічно й не воскресне ніколи, просив Марію: Навіть якщо ти не зможеш увійти, не відходь далеко від мене, підтримуй мене своєю рукою навіть тоді, коли не бачитимеш мене, бо без цього я забуду про життя, або воно про мене забуде. Через кілька днів Ісус приєднався до учнів, і Марія Магдалина пішла з ним. Я дивитимуся на твою тінь, якщо ти не хочеш, щоб я дивилася на тебе, сказала вона йому, а він відповів: Я хочу бути там, де моя тінь, якщо туди буде спрямований твій погляд. Вони кохали одне одного й казали одне одному такі слова, і не тільки тому, що вони були гарні або правдиві, якщо можливо, щоб слова були водночас гарними і правдивими, а й тому, що відчували: надходить час тіней, і треба звикати, поки вони ще разом, до темряви остаточної розлуки.