Євген Коновалець

„Прийде час, коли не словами будемо

з'ясовувати суть невмирущої стрілецької ідеї”.

„Революція Іде…”

Вістка про революцію в Росії та про знищення царського режиму дійшла швидко й до таборів полонених в Царицині. Вслід за нею долетіла туди й вістка про створення в Україні Української Центральної Ради як уряду української держави.

Для українських самостійників, що ними були полонені галицькі українці, Українська Центральна Рада була нерозривно зв'язана з поняттям самостійної української держави, бо — чому ж мало б бути інакше, коли перестав існувати окупаційний державний апарат царської Росії і українці дістали змогу сказати свобідно своє слово та самі рішати про свою долю? Їм було ясно, що Москва намагатиметься знову поневолити Україну, як тільки встановиться в Московщині якась нова влада. Значить, Україні потрібна негайно своя власна міцна армія, яка стане на кордонах відновленої української держави і своєю зброєю загородить шлях в Україну новим московським ордам.

А тому полонені галичани-українці рішили, що і їм треба ставати в ряди української армії, щоб і своїми грудьми захищати волю України. По таборах полонених почались на цю тему живі розмови, дискусії, віча.

Зразу було сподівання, що з розвалом царського режиму табори полонених будуть розпущені, а що-найменше полонених українців передасть нова влада в диспозицію уряду України — Української Центральної Ради. Та ці сподівання не справджувалися ніяк. Новий російський уряд проголосив конечність продовжувати війну проти Центральних Держав, а в зв'язку з тим уважати й далі всіх полонених австрійської армії ворожими вояками, яких треба держати в таборах під пильним наглядом. Положення полонених українців-галичан могла змінити тільки інтервенція Української Центральної Ради. Але її, чомусь, не було. Тож запальчивіші з-поміж полонених стали одинцем тікати з таборів і прямувати до Києва, щоб там швидше стати співучасниками творення української держави.

Душею того руху серед полонених українців-галичан був 26-літній хорунжий австрійської армії Євген Коновалець. Та він бачив, що втікати з таборів полонених можна лише одинцем. А стати в ряди української армії бажали всі полонені. Тому через тих, що тікали одинцем, він передає в Київ Центральній Раді листи, в яких з'ясовує бажання полонених українців-галичан ставати в ряди армії української держави та прохання до Центральної Ради, щоб вона своєю інтервенцією добилася негайного звільнення всіх полонених українців і передання їх до диспозиції Центральної Ради.

Але й на писемні звернення, заяви й прохання ніякої відповіді від Центральної Ради не було. Супроти цього на початку липня 1917 р. Євген Коновалець вибирається сам до Києва, щоб особисто зрушити цю справу з мертвої точки.

У Києві зустрівся Коновалець з масою українського вояцтва. Це було ледве кілька днів після закінчення Другого Всеукраїнського Військового З'їзду, в якому брало участь дві з половиною тисячі делегатів українського вояцтва. Вони ще не вспіли роз'їхатися до своїх частин. Крім цього, в Києві було вже створено Перший Український Полк ім. Богдана Хмельницького та формувався саме Другий Український Полк ім. Павла Полуботка. Живу діяльність серед вояцьких мас розгортало політично-військове товариство „Клюб ім. гетьмана Полуботка”. Скрізь тут, і серед вояків обох новозформованих українських полків, і серед учасників Військового З'їзду, і серед діячів Клюбу ім. Полуботка видно було ентузіязм національного пробудження.

В домі братів Шеметів зустрівся Євген Коновалець з організатором військового руху, поручником, а в цивільному званні адвокатом, Миколою Міхновським та його найближчим співробітником в політичній діяльності, військовим лікарем Іваном Луценком note 5 . Микола Міхновський поставився з нескриваною симпатією до пляну полонених українців-галичан та висловив своє захоплення їхнім патріотизмом і почуттям соборности. Але, звернувши увагу на труднощі й перепони, з якими доводиться оце зустрічатися при затвердженні Центральною Радою самочинно формованого Другого Українського Полку ім. Полуботка, Міхновський порадив Коновальцеві добитися насамперед згоди Центральної Ради на формування української військової частини з полонених українців-галичан. Голова Генерального Секретаріяту Центральної Ради Володимир Винниченко зустрів Євгена Коновальця з його пляном зовсім холодно. Знову — військо? „Не своєї армії нам, соціял-демократам, і всім щирим патріотам треба, а знищення всяких постійних армій” note 6 ! Неприємне враження, що його викликала виголошена при тій нагоді агіткова антимілітаристична промова Винниченка, злагіднив генеральний секретар військових справ Симон Петлюра, який порадив Коновальцеві скласти писемне з'ясування справи та приобіцяв, що справа буде полагоджена позитивно. В Києві діяв у тому часі Галицько-Буковинський Комітет, культурно-допомогового характеру. За посередництвом того Комітету Євген Коновалець передав Генеральному Секретаріятові Центральної Ради писемний меморіял у справі перенесення всіх полонених австрійської армії української національности на територію України та створення з них окремої військової частини, яка ставить себе до диспозиції Українській Центральній Раді. З надією на скоре позитивне полагодження цієї справи Генеральним Секретаріятом Центральної Ради повернувся Є. Коновалець до табору полонених в Царицині note 7 . В часі свого кількаденного перебування в Києві на початку липня 1917 р. Євген Коновалець мав змогу приглянутись зовсім зблизька отій „революції, що йде”. Він, як і багато інших тодішніх спостерігачів, помітив, що та революція несе Україні дві різні течії: національний патріотизм та соціялістичний інтернаціоналізм. Речником одної був Микола Міхновський, другої — Володимир Винниченко. Почуваннями та своїм світоглядом Євген Коновалець був повністю по стороні націоналістичної ідеології та державницької програми Миколи Міхновського. Демагогічна соціялістична фразеологія Винниченка була для духовости галицького українця зовсім чужою й незрозумілою, надто примітивною; а нерозривно зв'язаний з тим „українським” соціялізмом антимілітаризм, якщо йшлося про творення своєї власної української армії, та вперте проповідування „клясової солідарности” з московськими соціялістичними партіями викликало найрішучіші застереження. Та тільки ж, — Винниченко, а не Міхновський був головою Генерального Секретаріяту Центральної Ради, тобто головою уряду української держави, та й голова Центральної Ради проф. Михайло Грушевський піддержував повністю Винниченка; а в Коновальця було глибоко вкорінене в душі почуття дисципліни й респектування своєї власної влади. В партійному ж житті він ніякої участи не брав і до міжпартійних спорів мішатися рішуче не хотів, уважаючи, що це внутрішня справа персональних відносин між наддніпрянцями, до якої йому, галичанинові, мішатися не слід. А тому, хоч політичний світогляд Винниченка, а зокрема ж постава Винниченка до питання організації української армії, йому ніяк не подобалися, Коновалець рішив зберігати строгу льояльність супроти свого власного уряду. Він уважав, що й Винниченко є теж українським патріотом і вірив, що Винниченко таки відчує загальні настрої українських мас і під їх впливом закине свої безглузді соціялістичні утопії та врешті-решт піде по лінії бажань українського народу.

На службу рідній державі

Революція ішла. Вона тільки що почалася. Якими шляхами вона далі піде, які форми прибере в дальшому ході і до чого доведе — знати певно не міг ніхто. А тому й треба було бути приготованим на всякі можливості. Українцям же ж треба було конечно бути приготованими, насамперед , на можливість нового московського намагання поневолити Україну й український народ , нового намагання зберегти в Україні стан колоніяльного визиску Москвою. Треба було бути приготованими на таку можливість і приготованими знищити таку небезпеку в зародку. Значить, треба було насамперед змагати всими силами до створення своєї міцної і здисциплінованої армії.

Note5

5

Note6

6

Note7

7