Томас зазирнув у замкову щілину і уважно кліпнув своїм припухлим оком. В щілині товклося повно якихось дивних жлобів і відбувалося, судячи з усього, богослужіння або щось подібне. Чи то відправа, чи то літургія, але крові поки видно не було.
— Схоже на Біле Братство ЮСМАЛОС, — акуратно сплюнув на кам’яну підлогу Томас Якович. Про них навіть колись була стаття в «Упирятинському віснику». Це точняк. Я думав, що ту галіму граклю, як її, Марію Двері Пиздос, давно зточили лук’янівські пацюки. Ти диви, треба срочняком викликати спецназ СБУ, а то знову повилазило.
Павіан внутрішньо налаштувався на заворушку зі стріляниною, ще раз перевірив набої в магазині рушниці і припав оком до шпарини.
Але, судячи з усього, це було не Біле Братство, і навіть не таємний сходняк єговістів. Богослужіння, за котрим спостерігав Томас, дивним чином поєднувало в собі дві протилежні, на перший погляд, обрядові традиції. Все це дійство виглядало огидно і привабливо водночас. Статечні ченці-жовтобрильники, замотані в такі самі помаранчеві простирадла, як і у Калачакровича, ревіли горловим співом тибетський шансон про суворий гірський клімат і стареньку матусю, що чекає на свого сина з Нірвани, але він все не йде, бо в Нірвані йому і без родичів непогано. Вони хаотично дмухали в сопілки і завзято грюкали людськими кістками об кам’яну підлогу. Все це було дуже цікаво, як на специфічний мавпунський смак. Справжнє екзотичне інферно, хоч квитки продавай.
Але поступово до релігійного дійства почали долучалися волохаті попи, вдягнуті за кумедною православною модою, немов константинопольські сутенери епохи краху візантійської дипломатії. Вони співали ладним хоралом щось особливо ліричне з доробку кацапського гурту «Любе», але чомусь тибетською мовою, при цьому один з них примудрявся підвивати із виразним слобожанським акцентом.
— Сепаратисти, — зосереджено подумав павіан. — Так-так, блядське сепарське кубло. Зараз я їм покажу гуманітарний конвой!
І щойно він відірвався від замочної щілини та налаштувався вломитися в літургію, з обрізом в одній руці і кульком буряків в іншій, як чиїсь крепкі кінцівки сильно притисли його мармизою до дверей і заходилися швидко маніпулювати, а чиїсь холодні ноги боляче вхопили за кудлату сраку. Від несподіванки Томас злякався і заволав на весь коридор: «Ом Мані Отче Наш! Ом Мані Отче Наш! Рятуй, Недайбоже, свого непутьового сина! Людоньки, їбуть!!!»
— Чого кричиш? Ніхто тебе не ібе. Сам кликав, а тепер на мороз падаєш? — суворо гавкнув на вухо Газдрубал Калачакрович. — Я просто дивлюся, що у тебе в кишенях. Тут служба Недайбожа йде, а воно лазе кругом і підгляда. Це підозріло. Обріза в міліцію несеш здавати? Ану ж бо, подивимося, що у тебе в дупі. Раптом бомба? Ану, стояти, кому кажу!
Тут-таки з переляку Томас Якович і пригадав, що він ніякий не провінційний павіан, а навіть навпаки — натуральний Банкей Саругатович Йотаку як він є. Шанована людина, легендарний вчитель і просвітлений майстер дзен школи Ріндзай-сю, що народився в Японії 1622 року, в селищі Хамада, у простій трудовій родині, за часів розквіту Сьоґуната Токуґава. Його мати була вчителькою української мови і літератури, а батько торгував барбітуратами в католицькій школі і розповсюджував заборонену порнографію серед свійських тварин.
— Калачакрович, можеш відпустити мене, я все згадав. Я Банкей!
— А чи не охуїли ви часом, пане Томасе? — сказав Газдрубал Калачакрович, вправним рухом відірвав павіану голову і викинув її у вікно з дев’ятого поверху прямо на третю платформу автовокзалу «Лхаса-Південна»: — Пиздуй, звідки й приїхав, плужара! Понапирало, бляць, селюків! Нахуй з Тибета!
Томас Якович Сирота мешкав у селі й тихо орав культурну ниву, аж раптом напоровся плугом на бідон бабиного самогону. Та баба вмерла ще за Андропова, тож самогон настоявся і просяк вінтажним смаком. Три літрі продав, решту випив і вмер. Поховали Томаса на гноярці, за короварнею, на третій день.
Далі була тиша, а на дев’ятий день навалилася комісія по моралі з «Держчортзему».
— Шо, допився та й вмер?
— Та допивсь.
— А нахуя?
— Та оце, знаєте, стреси. То неврожай, то обжинки, то грошей нема, то магнітні бурі. Праця на землі вопше-то вбиває.
— Ясно, збирайся, підеш з нами.
— Та не хочу.
— А, не хочеш? То холонь тут, жлоб вонючий.
— Шо, бляць?
Почалася бійка. Томас Якович полупив тих чортів, склав на купу і підпалив. Тоді виліз подивитися, шо там на гноярці. Коли бачить — суне Мокрина Бабенчиха з клумаком макухи.