Выбрать главу

— А шо, бабо, стара ж уже, шо вопше? І поперек не гнеться, і ноги круте?

— Та стара вже, синку, ой стара, ото коли ще за совітів робила була на молотарці...

— Так, бабо, як стара, то лягайте на моє місце, скіки можна ноги дерти?

Лягла, нічо так, наче понравилось, рішила зоста­тися. Томас Якович її загорнув, присипав трохи макухою, а хустку лишив собі, бо воно дороге. Тоді пішов зранку на базарь продавати хустку, вкрав яйце і з’їв. Схопили мусора за крадіжку і посадили в тюрму на п’ять год строгача через варене яйце. Вийшов за п’ять год, вернувсь на село, а гноярки вже нема. Де була гноярка, штунди вигнали кам’яну церкву і моляться Недайбогові. Томас став і собі штундою, а потім покрутився туди-сюди, щось не те — хуйня, коротше. Пішов, втопився. Ну оце ж втопився, а зранку пішов на город сапати ті йобані патісони. Нащо було оце таке сіяти, хіба свиням, то хай самі й сапають. Коли, дійсно, дивиться — сапають. Мовчки, наче так і треба. Тут Томас Якович знову прокинувся, цього разу вже остаточно. Ой, ето ж я на работу апаздиваю, у мєня же важная встрєча в офісє с ін... інфаркт, нахуй. Поховали на Байко­вому цвинтарі. Пам’ятник встановили коштовний: два базальтових буряки, гранітна свиня і бронзова сапка в грудках. «Спи спокійно, дорогий Банкей Саругатович Йотаку». Підпис: «Інвестори». Автор скульптурної композиції: Газдрубал Калачакрович Дурдинець, член Національної спілки художників України з 1648 року.

ЛЕКЦІЯ № З

Томас Якович Сирота сидів зранку за невеличким столиком у затишній паризькій кав’ярні на Rue de le Pen і делікатно куштував смачну каву з ніжним ягідним тістечком. Він із насолодою дихав прохо­лодним ранковим повітрям, краєм ока переглядав свіжий номер емігрантського часопису «Упирятинський вісник» і щойно дійшов до популярного серед місцевих повій розділу «Страшна доля», акуратно встромленого працьовитою редакцією в останню шпальту.

— Дивіться, пане Газдрубале, що пишуть! — звер­нувся він до свого співрозмовника, літературного редактора іншого емігрантського часопису «Наші кайдани».

«Українська вікіпедія помістила в список вітчиз­няних філософів Володимира Мономаха. Складно навіть уявити собі причину, через яку він там опи­нився. Його «Повчання дітям», цей відомий політико-господарський самодроч з широким цитуванням біблійних псалмів, на філософський твір зовсім не тягне, як і будь-яка інструкція з виживання в умовах розвинутого середньовіччя.

Але логіку упорядників ми, здається, вхопили — пан Мономах вмів читати словами і навіть писати літерами. І головне — він спромігся накатати здо­ровенне простирадло тексту. Це, очевидно, авто­матично зробило його вітчизняним філософом, ми навіть сказали б — сучасним вітчизняним філософом.

Традиційно, сучасним філософом вважається особа, яка хапає дрючок свого інтелекту, встром­ляє його в мурашник поцуплених у когось сенсів і починає ним систематично хуярити. Мета сучас­ної філософії завжди одна — лобіювання мебле­вої мафії. 20 томів по 600 сторінок треба кудись складати і на щось ставити, а найкраще годяться на таке діло саме книжкові полички. Хоча осо­бисто ми частіше бачимо повчальну літературу в хазяйських мішках на розпал, аніж на поличках.

На нашу скромну думку, останнє, що має продуку­вати філософ-практик — це писемні тексти. Діоген Синопський, Банкей Йотаку, Гаутама Будда, Христос — ніхто з них текстів не писав, і саме тому їх можна вважати істинними філософами. Всі вони були акціоністами і людьми цікавого вчинку. Діоген, наприклад, публічно гнобив античну публіку видом власного кінікійського хуя. Будда умів гарно проповідувати мовчки. Христос ефектно побився з представниками тодішньої бізнес-еліти в синагозі. Банкей Йотаку сформулював найкоротшу вербальну проповідь в історії проповідей. Раз пизданув і ліг спати — ось основний принцип практичної філософії.

Якщо ви пизданули слушне — за вами обов’язково запишуть, тут нема чого перейматися. Якщо ж ви мелете нецікаву маячню — вам доводиться викла­дати її з університетської кафедри або ж вести окремою колонкою на «Укрправді». До речі, фак­тичний батько німецької філософії Йоган Екхарт викладав аж з трьох кафедр водночас. Чим все це закінчилося для німецької філософії, всім відомо — викладачем самого себе Мартіном Хайдеггером, котрого без люмінєвої каструльки на макітрі читати неможливо. Московитський інтелектуал пан Дугін читав Хайдеггера без люмінієвої каструльки, і результат всім відомий — інте­лектуал їбанувся. Конгрес, німці які-то... Голова пухне! Філософію неможливо викласти. Її можна лише учверяти або, як Діоген, скоїти хуєм».