Выбрать главу

Вздовж магістралі густо натикано десятки тисяч однакових шибениць, що тягнуться аж за обрій, навіть якщо дивитися на них з літака. Всі вони тяжко, як виноградне гілля, увішані кацапськими блогерами, тролями, ботами і коментаторами.

Їх безліч, і всі вони висять геть мертві й недовольні. На деяких шибеницях видніються крепко прибиті гвіздками фанерні таблички з намальова­ними на них іконками «лайк» і «шейр».

Перед руїнами краснокомуняцької Райради, майже на її сходах, стоїть група шляхетних панів правосєків, які спостерігають за рухом броньова­ної колони, роздають необхідні вказівки ад’ютан­там і керівникам тактичних груп, час від часу перемовляються по раціях з Києвом і Вашинг­тоном. Всі вони вбрані у дорогущі максиміліанівські обладунки нюрнберзької роботи, їхні щити вкриті пишними родовими гербами, а дворучні клеймори виблискують гравіровками і коштовним камінням на руків’ях.

— Батьку! — звернувся один з правосєків до найшляхетнішого з панів, маркграфа Дніпродзержинського, світлого пана Газдрубала Калачакровича Дурдинця. — Аеромобільні ландскнехти передають по рації, що ними схоплено дуже ста­рого і вкрай хуйового пенсіонера, який незаконно нишпорив по ворожих телеефірах і роздивлявся кацапів! Якою буде ваша вказівка? Піддати його мерзенне тіло тортурам чи просто згодувати свиням?

— Сюди цього плебея, — стримано наказав маркграф і тихо додав: — In nomine Patris, et Filii, et Spiritus Sancti. Amen. Бажаю на нього подивитися.

— Батьку! Плебей вже тут! Осьо він, прикутий ста­речим маразмом до совітського крісла, дивиться на нас очима! — здійняв закованого в лицарську рукавицю перста правосєк і безжально вказав на Томаса Яковича з екрану тілівізора.

— Он як! Ану ж бо! — велично промовив Кала­чакрович і уперся тяжким поглядом в Томаса Яко­вича. Обличчя маркграфа ставало все більшим, аж поки не заповнило собою весь екран. — Слу­хай мене, йобаний сарацин, і не кажи, що не чув! Японський філософ Банкей Йотаку якось сказав: значно коротший шлях, аніж зусилля стати буддою — просто бути буддою! А що скажеш на це ти, чучундра?

Цієї самої миті давно скам’янілий від всепоглина­ючої ненависті до хунти Томас Якович усвідомив істинну природу будди. Його лице просвітлішало і набуло невловимо аристократичних рис. Він уро­чисто підвівся зі старого крісла, рішуче відкинув хибне «я» трансправославного пенсіонера-сталініста, полегшено зітхнув і посміхнувся світлою посмішкою істоти, яка нарешті завершила свою довгу, тяжку і небезпечну мандрівку.

— Але є шлях без шляху, він іще коротший — про­сто не бути не буддою! Просто не бути не буддою!!! А-а-а-а-а!!! Калачакрович! Це я! Банкей Йотаку! Це я!!! — радісно заволав він. — Я Банкей!!!

Раптом кімната страшно здригнулася, сер­вант з портретом Дзержинського похитнувся, а за вікном почувся перший вибух американської нейтринної бомби.

— Requiem aeternam dona eis, Domine, et lux perpetua luceat eis. Requiestcant in pace. Amen! — проспі­вав тілівізор чуйними голосами шляхетних панів правосєків.

ЛЕКЦІЯ № 8

СЦЕНА ПЕРША

— Тиша на знімальному майданчику! Тихо там! Ей! Раз, два, три... Увага, мотор, камера... поїхали!

Лісовий хутір на півночі Чернігівщини. В ста­рому хліві з господарським реманентом древній дідуган у кашкеті, гумових чоботях і совітському піджаку ріже здоровенного московита. Йому допо­магають поратися двоє селюків у спортивних костюмах — Гриша і Гриша. Грає чудова музика, селюки активно нишпорять у присмерку з бли­скучими ножами в руках, зливають кров у відро і беруться того кацапа патрати. В якусь мить його гладкий кендюх починає випромінювати яскраве жовто-блакитне сяйво. Дід у піджаку розрізає кен­дюх гострим ножем, але замість нутрощів звідти вивалюється фельдмаршал Манштейн в ідеально прасованій нацистській формі. Камера наїзджає на Манштейна, той робе мудрий вираз їбальника і, позираючи в об’єктив, чітко говорить: «Как говорил Гудериан, кто раньше встал — того и танки! Добирайте вироби Харківського бронетанкового заводу! Спасибі державі!»

Хлів остаточно заливає приємним патріотичним сяйвом, з усіх щілин стрімко проростають кали­нові пагони, пишні та неймовірно гарні. Дід пере­творюється на молодого парубка в музейній свитці, а двоє селюків обертаються небесними янголами з білими крилами. Обидва вдягнуті у коштовні спортивні костюми з оксамиту.