У цирку Томас набув певної естрадної винахідливості, а тому досить швидко скумекав, що без такого-сякого людського одягу йому недовго дихати омріяним повітрям соціалізації. Перше, що він зробив, це спритно пограбував якогось підгулялого волоцюгу на предмет спортивних штанів і шльопанців-«моноліт» синього кольору, а також непомітно позичив в нічному кіоску трохи коштів на дорогу. Але головне, що він мав на руках, це документ з поцупленої барсетки на ім’я Томаса Яковича Сироти, котрий належав цирковому ветеринару і за сумісництвом громадянину Придністровської Молдавської Республіки з пропискою в селищі Красний Октябрь. Це надавало павіану хоч і не визнаної світовою спільнотою, але все ж таки легітимності. Принаймні в очах громадян ПМР. Крім того, це прикрасило павіана власним ім’ям, адже свого імені Томас не мав, бо до нього ніхто і ніколи не звертався по-людськи. Мавпа й мавпа собі, хулі до неї звертатися. Одна мавпа — так його й було записано в циркових документах на харчі.
Тут варто зауважити, що перебуваючи в неволі Томас навчився некепсько балакати по-вкраїнськи, з гарним наддніпрянським акцентом і об’ємним запасом аграрної лексики. По ночах у цирку часто гуділо радіо «Наруга», а співробітники ненавиділи один одного саме за допомогою рідного слова. Томас мав жагу до знань і був досить кмітливим мавпуном, а тому він давно зрозумів, що без мовних навичок людського успіху не досягти. Він відчував, що це може йому добряче згодитися в належний час, і тому тихцем опановував спочатку брудну лайку, потім звичайні побутові зауваження на кшталт «посунься, упир», далі — складні мовні конструкції з пачки районних газет, а згодом — навіть назви популярних алкогольних напоїв, цигарок тощо. З усім цим інструментарієм Томас потулив на вокзал, сів до нічної плацкарти і подався на Київ шукати ліпшої долі на свою сраку.
Треба віддати належне провідниці тринадцятого вагону, зазвичай сердитій жлобині, яка пожаліла кудлатого чоловічка, в сутінках схожого на обичного циганкуватого селюка, і пустила того їхати на Київ за умови, що він не буде шаритися по вагонах і гупати дверима у пошуках культурного діалогу. Потяг сунув крізь темряву і непогоду, а Томас стояв у тамбурі, втнувшися лобом у віконне скло, кліпав своїми очима в ніч, нишком курив цигарку і шарудів кульком з буряками. Він думав.
В його голові билися між собою думки і концепції про волю, відповідальність, свободу вибору і про те, як хитро він втік з цієї розважальної буцегарні. Ще рік-два, і скорш за все, він втратив би інтерес і жагу до життя. Цирк. Страх і жах. Томас думав про те, як він ненавидить цирк, всю цю романтику поцяцькованих кислотними афішами вагончиків, похмурих клоунів, цих зомбаків і пристосуванців. Дресирувальниць, старих курвів в купальниках з плюмажами на цицьках і з наново намальованими на макітрах їбальниками. Дресирувальниці. Він показав би цим суфражисткам, що таке ґендерна рівновага, десь в Африці посеред савани, хуєм чоловічого сексизму.
— Ну нічого, — думав Томас, — я до вас ще доберуся, дайте-но мені тільки розвернутися, ще не все потєряно. Вам всім пиздець, всім і кожному. Я ще повернуся, але вже інакший — освічений, успішний та безжальний.
Але тварин, колишніх колег за існуванням за ґратами, він ненавидів не менш за людей, а можливо, навіть і більше. Особливо пітона Вульфіка, котрому Томас скрутив голову під час втечі. Допизділася, йобана кишка. Вульфік! Це ж треба було дати таке паскудне ім’я цьому повзучому шлангові. Ти був першим, Вульфік. З тебе почав я свою чорну помсту. Все пам’ятаю — як ти дивився своїми холодними баньками, як ти хотів мене при нагоді придушити та ізжерти, мов ту чучундру. Не так сталося, як гадалося, Вульфіку. Я ще насру в твою могилу, гадюка. Взнаю, де тебе поховають, і явлюся на останню розмову. Ми ще розставимо акценти, а до того я місяць не сратиму. Цікаво, чи існує окреме пекло для змій, і що там з ними виробляють чорти? Воно ж таке довге, навіть не знаю, з якого кінця краще примоститися з розпеченим на вогні держаком. І де у них дупа? Це, канєшно, питання. Ніколи не бачив зміїної дупи.
Отже, потяг нісся крізь ніч на Київ, а Томас мріяв про сатисфакцію та обмірковував особисті перспективи. Все це добре, але ж треба з чогось починати людську кар’єру. А що він уміє? Гасати в костюмі матроса ареною? Цибати через полум’я на самокаті та зображати собою дурного кацапа в червоній косоворотці з реквізитною балалайкою на мотузці? Це прекрасно, пане обізяне, але з такими вміннями в столиці хорошу роботу не знайдеш. Лишається або жебракувати, або тулити на будівництво в чорноробочі, аби товкти розчин у балії. Але можна одразу піти в мусора, бо туди, як він чув, мавпунів беруть охоче, дають ліжко в общазі, тепло вдягають, хоча шкари тре купувати за свої, та й з громадянством у нього хуйня — якесь ПМР, вопше не ясно, що воно таке, це ПМР. Може, то село в Америці? Томас чув про Америку в передачі по радіо і потайки мріяв коли-небудь до неї зазирнути. Але поки у його мозок крепко, як торішній реп’ях, вчепилося солодке словосполучення «на Київ». Томас сунув на Київ і мріяв, як зранку він статечно вийде з вагона, випише легкої пиздюліни першому-ліпшому перехожому і тихо просичить — тепер я справжній київський хуй!