Выбрать главу

ГОЛОСИ ІЗ ЗАЛУ. Ахуєнно! Афтор жжот!!

Із зали в бік трибуни зі свистом полетів закривав­лений бумеранг.

ГОЛОВУЮЧИЙ. Стюарти! Схопіть того, хто це зробив і відрубайте йому руки! Це, мабуть, хтось із колишніх регіоналів!

ДУБОГРИЗ Г.В. Дякую, пане Голово! Так отож. Те, що про нас не знають ті, хто не в курсі й про словако-угро-румунів, не має нас аж так засмучу­вати. Просто відчувається по всьому, що нашого потенціалу хвате на щось більше, ніж на ще одну європейську наційку з селянською кухнею, в арха­їчних штанях на сраці і тяжким акцентом з рота. Можливо, саме це нам і муляє — потенціал гео­графічного ватажка на мапі Європи. Кортить уже й собі здійняти переможного стяга або яко­гось трофея на вилах. Але що ми можемо запро­понувати для популярної трансляції самих себе? Україна — це що?

ГОЛОСИ ІЗ ЗАЛУ. Що? Що? Кажіть вже, пане Дубогризе!

ДУБОГРИЗ Г.В. Приміром, Фінляндія — це ножі puukko, красиві озера в лісі та грубі біляві баби. Франція — це варені жаби, смердючий, але сма­чний сир та витончений культур-мультур. Німеч­чина — це готичні ковбаски, фюрер Дюрер і ахтунг-алярм. Іспанія — це обідня перерва і пройобані колонії. Дуже стисло, але ясно.

Україна? Навіть не знаю, що привезти у подару­нок іншим прем’єр-міністрам, окрім себе. Варе­ники, Пророк, булава, вуса, горілка — всі ці страви нікого не цікавлять, бо вони не цікаві і не уні­версальні. Роги сепаратиста і шкурку ватніка? Цього на всіх не вистачить, та й не кожен пові­сить цей непотріб над каміном. Здається, в цьому плані у нас ще все попереду, бо ми народ, спов­нений сюрпризів та болючих несподіванок! (Оплески)

І наостанок! Треба зазирнути до дзеркала май­бутнього і побачити в ньому портрет українця на гусеничному ходу. Кіборгізованого, як супер­сучасний танк, аграрія, котрий прямо з льоха може стрибнути у стратосферу, тримаючи в натруджених руках високотехнологічну сапку для покарання космічної кацапні. Наше майбутнє в найближчому майбутньому, шановні! Тому я пропоную не жлобитися і закласти у цьогоріч­ний бюджет статтю витрат на кіборгізацію вітчиз­няних селюків! Дякую! (Оплески, лунає Державний Гімн)

ГОЛОСИ ІЗ ЗАЛУ. Всім пиздець!!! Дубогриз молодець!!!

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, пане Годфруа! Шановні колеги депутати, прошу вас сконцентруватися на продовженні нашої роботи. Я би просив секре­таріат позатуляти балакучі їбальники! Дякую! Далі слово надається голові парламентської фракції «Народна пиздюліна» Валгалію Володимировичу Дрючку. Прошу вас, пане Дрючко!

ДРЮЧКО В.В. Дякую, пане Голово! Шановні, я хотів би торкнутися болючої теми декомунізації країни. (Оплески)

Почну здалеку. Мій прадід був католиком, але носив вишиванку, ялові чоботи і картуза. В сільську церкву він не ходив, а костела на селі не було, бо всі місцеві ляхи давно покозачилися. Не було не тільки костела, а навіть і дельфінарія, а розважатися якось було треба. Так що вони робили. Взимку, на свята, запрягали з парубками двоє крепких кацапів в легкі сані, брали з собою в мішок порося та їхали через поля до лісу.

Там вони роздрочували це порося дрючком, воно починало верещати від сказу і нетерплячки, аж поки на це діло з лісу не вилазили голодні вовки — подивитися, шо ж воно там так гарно рохкає. У вовків, як відомо, дуже спеціальний зір, тому вони замість побачити двоє кацапів, хлопів та мішок з поросям, бачили вечерю. Коли вов­ків збиралася добра зграя, що гарантувала пере­могу, вони перли всім творчим колективом на цю принаду.

Розвага, шановні, полягала в тому, що треба було тікати від вовків. І тікати стрімко, як ото тікає молода курка, коли бачить сокиру в працьовитих руках трударя. Кожного разу їм це вдавалося, ось, але потім прийшли більшовики і згноїли мого прадіда в лук’янівській тюрмі. Тому я щиро нена­виджу комуністів і пропоную топити їх у спе­ціально відведених по закону ночвах з гівном! Гадаю, Рада має закласти у бюджет гроші на гівно для комуністів! Поки це все. Дякую! (Оплески)

ГОЛОСИ ІЗ ЗАЛУ. Смерть комунякам!!! Віват Дрючко!!!

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, пане Дрючко! Шановні колеги, попрошу тиші! Та майте ж совість, заїбали! До слова запрошується голова фракції «Самонеміч» Томас Якович Сирота. Прошу пана!

СИРОТА Т.Я. Дякую, пане Кацбальгере! Кх-кх! Дорогі колеги! Як відомо, сьогодні перед світом знову постала загроза міжнародного тероризму, і це дуже серйозний виклик! Я нещодавно повер­нувся із всесвітнього конгресу націонал-дарвіністів, де зачитував доповідь з цього питання. В ній я торкнувся проблеми терористичних культур і боротьби з ними. А нас з вами, шановні, це має цікавити як нікого іншого. Це якщо ми взагалі маємо намір загнати московитів назад до їхнього стійла. (Оплески)