— А ось і жлоби з шампурами, — пронеслося в його голові, — зара буде няш-мяш.
Раптом прямо крізь рунічну каменюку на галявину хвацько вистрибнула чітко окреслена постать. Вона мала всі ознаки жвавого, голеного налисо невеличкого дідуся у товстих ветеранських окулярах, дбайливо замотаного в просторе помаранчеве простирадло, з-під якого виднілися старомодні совітські трєнікі і сандалі. В руках вона тримала мідного чайника, що підсвистував та парував окропом, і довгу сопілку, зроблену з чиєїсь кістки. Постать приязно посміхнулася золотими коронками і упевнено подивилася прямо в зіщулені мавп’ячі очі.
— Прівєт! Шо дєлаєш, чувак? Как оно нічєво? — гучно поцікавилася вона. — Як ти вопше?
Відомий факт — павіани дуже не люблять, коли хтось незнайомий зазирає до їхніх очей, якщо не сказати ще хужіш. Від такого фамільярно-панібратського тону в мавпуна сильно підскочив тиск і схопило хвоста.
— А це хто такий? — тихо пробурмотів Томас і напружив своє вбивче тіло. — Дивиться прямо в очі, ще й в трєнікі вбрався. Зараз я його виїбу, цього нечемного полтергейста. Я йому покажу, що саме я дєлаю зі старими пердунами на галявинах. Лисе хуйло! А-а-а-а-а-а-а!
І, вмотивований цим войовничим роздумом, мавпун одразу, без зайвих сентиментів, стрибнув у бік постаті — блискавично, немов реактивний снаряд, аби реалізувати свій каральний намір. Але мети він не діставсь — Томас, що називається, підвис у польоті. Як ото стрибнув, так і лишився в повітрі, метрах у двох від землі, наче якась невидима потуга вхопила його за загривка і почепила на міцний кований гак. Карочє, ні туди ні сюди.
— Пиздець, — подумав здивований результатом атаки мавпун, — і шо ж тепер буде? Тоїсть це він мене виїбе? Хай тільки-но спробує — видеру цьому мудакові геніталь, якщо діло дійде до наруги, бо дупа в мене, вважай, пневматична, я нею корки з шампани висмикував в цирку на восьме березня. Начувайся, дєдушка, зараз буде тобі коїтус — ляжеш в могилу без прутня!
Томас вирячив очі — його крутила конвульсія помсти, але заподіяти жодного лиха він не міг через параліч мавпи. Однак дідусь, як виявилося, і не думав гнобити, а тим більш — їбсти розлюченого павіана.
— Томасе Яковичу, — м’яко, голосом есбеушного слідчого промовив він, — не сіпайтеся аж так люто, бо ще вріжете спересердя дуба, а ховати вас буде нікому. Ми все про вас знаємо: родичів нема, прописки теж, кульок з буряками і паспорт крадені. Крім того, на вас висить мокруха. Так, так, Томасе Яковичу, мокруха. Вбивцю пітона Вульфіка вже розшукує екологічна поліція, і, повірте, ми здатні організувати вашу з нею зустріч! Може, знову хочете загриміти до цирку на довічне? Ні? То облиште свої погрози, а краще поможіть у розслідуванні серйозним людям. Справа стосується вас безпосередньо.
Томас здивовано кліпнув одним оком, інше ж уважно вивчало дідуся. Дідусь же тим часом продовжив.
— Ми поки не дуже розуміємо, з чого нам розпочати розмову, бо вона може виявитися, е-е-е, досить таки складною. Але повірте — це дуже важливо для вас, шановний, хоча ви цього й не розумієте. Не розумієте, еге ж? Ви не все про себе знаєте, а по правді казати, то й нічого не знаєте. От ви, мабуть, щиро вважаєте себе простою, хоча й амбіційною, мавпою. Це не зовсім так.
Тут дідусь витримав паузу, уважно подивився на павіана, наблизився до нього впритул і, приязно зазираючи в очі, повідомив.
— Річ у тім, що ви не зовсім звичайний мавпун, навіть більше — ви дуже незвичайний мавпун.
І не тому що вкрали паспорт, вбили пітона і насрали в кабіні вантажівки, ні. Вам, пане, доведеться осягнути багато нового, можливо, несподіваного, а часом навіть і неосяжного. А може, хто зна, ви дещо згадаєте, але не одразу. У вас, пане, типовий випадок рідкісної кармічної амнезії — ми давно знаємо, що ви не той, за кого себе видаєте, ну, або ким себе вважаєте.
— Я ніхуя не понімаю, що ти верзеш, — напружено озвався Томас зі свого уявного гака. — Відпусти, шия болить!
— Томасе Яковичу, чи впізнаєте ви мене? Пригадайте! Ми вже колись бачились, щоправда, дуже давно, і, запевняю, діло було не в цирку. Я вам нічого такого цікавого не нагадую? А ну ж бо? 1622 рік, Ріндзай-сю, Токуґава, оце все?.. Ні?
— Гівно, — відізвався павіан і спробував поцілити харклями у дідуся. — Тьху!
— Що? — здивовано перепитав той. — Що б це могло означати, шановний?
— Гівно, — злісно повторив Томас, — ось що ти мені нагадуєш. Купу гівна в простирадлі. Тільки-но спробуй принизити мене статевим чином, і тобі пиздець, дєдуля. Порву тебе і твоє підарське простирадло на гробки! Іді сюда, вонючий козел, шо став?! Спусти мене на галявину!