— Авжеж, пане, авжеж! Але за умови, що ви не полізете битися, — дипломатично попередив дідусь і поставив мідного чайника з окропом на найближчий пеньок. — Цього я вам не раджу, бо тут без шансів, як бачите. У нас, знаєте, ваші звірячі закони не діють. Це вам не цирк і не савана, і навіть не сільський клуб. Чуть шо — скрутимо у кривий ріг і здамо куди треба, шановний. На цій галявині діє магія ввічливості, а тому буде боляче — у разі потреби. Розумієте? Давайте просто поговоримо, без домінування і цього усього мавпунства. Просто як дві розумні істоти.
Томас сіпнувся, поморщив лоба, харкнув зеленим слизом на траву і зневажливо поглянув на дідуся.
— Добре, — зітхнув той. — Може, бажаєте чаю? Ні? Єслі шо, в струмку лежать пляшки з холодним пивом. Це спеціально для вас, пане, бо у нас тут не вживають стимуляторів. І цей, можете викинути свої смердючі «Прилуки». Сподіваюся, «Парламент-Аква» вам їх замінить.
— А це вже нагадує нормальний базарь, — сказав Томас і енергійно вишкірився на струмок з пивом. — Знімай з гака, чи шо там мене вхопило, якась йобана барабашка. Але дивись мені, еге ж? Щоби без домінування!
— Авжеж, — ввічливо промовив дідок і тихо клацнув пальцями під своїм підарським простирадлом.
Розмова
За кілька хвилин Томас сидів на пеньку, смоктав з пляшки холодне, як колодязна вода, пиво і слухав голеного пана в окулярах. Той сидів на складаному стільчику навпроти павіана і гортав цупкими пальцями якісь старовинні папери. З усього було видно, що дідуган перебуває у доброму гуморі, хоча й не при своїм розумі. Манерами він трохи скидався на держслужбовця або ж старого фемініста, на манер Чікатила, легенди про мужність якого давно ширилися серед циркових бранців. Дідусь молов з точки зору павіана абсолютну нісенітницю, але пиво є пиво, можна й послухати, тим більше, що Томас нікуди не поспішав, пиво було смачне, а сигарети дуже пахучі.
— Ви в Бога вірите, Томасе Яковичу?
— Ні. Слава Богу, я атеїст. А ти шо? Жид, мабуть? — чисто автоматично вдався до чорносотенного популізму Томас і глибоко затягнувся «Парламентом».
— Хто зна, шановний, хто зна! Нам, прихильникам очевидного, це без різниці, а по-вашому сказати, то й похуй. В дхармі національностей нема, якщо ви мене розумієте. Все це давно нікому не цікаво, ну, хіба, може, москалям, але це окрема тема. Вважайте, що за національністю я дикун, як і ви, бо так буде простіше і навіть близько до правди. Мова, врешті, не про це, а про вас. Мене прислано сюди одним відповідальним керівництвом, аби пробудити вас від мари, в котрій ви, пане павіане, опинилися через деякі, як це сказати, метафізичні обставини. Бо ви — хоча в це складно повірити, ми й самі довго не вірили і все ретельно перевіряли — ніякий не павіан і навіть не Томас Якович Сирота. Це якщо говорити вже зовсім відверто.
— Як так не павіан? А хвіст? А їбальник? А дупа? Прошу пана уважно роздивлятися дупи, перед тим як робити отакі етично невиважені припущення. Подивись, дідугане, яка у мене брунатно-брутальна срака!
Томас підхопився і пред’явив сраку дідусеві на огляд. Та переливалася багатьма кольорами залежно від локалізації плями, і нестерпно чухалася, що було видно навіть неозброєним оком, але дідусь проявив гідну обставин виваженість і дупотерпимість.
— Знаєте, Томасе Яковичу, — кашлянув посланець відповідального керівництва, — якщо ми замість діалогу почнемо тикати одне одному свої сраки, то діла не буде. Ви цього хочете? Але гаразд! У реінкарнацію ви вірите, пане Томасе? Чули про таке явище? Переселення дуп з одного тіла в інше, і не абияк, а за чітким кармічним планом. Просрали відміряний час непродуктивно — у наступному житті будете хробаком, або дубом, або й павіановим дупом, як ото у вас!
Мавпун почухав загривка і огидно хихотнув.
— Я вірю в Недайбога, дєдушка, а також у смерть від життєвих ускладнень, — сказав Томас і одним ковтком допив перше пиво. — А про цю реінкарнацію чув раз по радіо «Наруга», коли ми були в Трускавці на гастролях. Це я згадав, бо якраз пожежа вночі сталася в цирку і вчаділи насмерть наші вчені папуги. Я з одним дружив і навіть старався його не пиздити. Віддав душу на поталу оцій вашій реінкарнації, бідний Екхарт, так звали цього папугу. Я його з’їв, як вогонь загасили, чого ж добру пропадати, а дзьоба лишив на згадку, оно в кульку лежить, іноді шкребу ним мозолі.
Дідусь слухав і не перебивав, бо побачив, що завдяки пиву павіана трохи почало пробивати на відвертість.