Тепер їхали вони краєм, де люд добував загадковий червець, сушив його на ряднах, готував для купців дорогий барвник. Хундертхемде спробував був набити кілька торб сушеним червенем, та збагнув незабаром, що з того мало поживку, бо хитрі русичі не казали, що ж треба ще зробити, щоб червець став отою червоною барвою для одягу, і кнехт з прокляттями й під регіт своїх товаришів вимушений був спорожнити свої торби, бо везти в Саксонію отих сушених черв'яків було однаково, що набити стільки ж торб саксонською вайдою, з якої, коли знаєш і вмієш, можна виготувати досить цінний синій барвник, та все ге, бач, відоме лиш оцим землериям і зомлесидам, а не вільним рицарям, які покладаються лиш на вірність ока, міць руки й гостроту меча.
Аж нарешті доля змилосердилася над Хундертхомде, і якось, уранці, коли ще лісові пташині щебети не поглинуті були клекотом і диханням валкії, прискочив він до Рудигера, розчорвонілий, з вилупленими очима, запінений від жадібності й зажерливості. Не міг вимовити слова, липі показував кудись наперед товстою рукою, тяжко відсапував, так ніби не на коні їхав, а ніс коня на йласній спині.
— Що?! — спитав згодом Рудигер.
— Там, — пробелькотав Хундертхемде, — там он…
— Грабіжники? Хундертхемде сплюнув з недогадливості молодого барона.
— Там же ж! — страждаючи, здобувся він на вигук.
Валка лиш ладналася в путь. Торочено сакви, запрягано волів і коней, вози, наладовані небаченими багатствами, знов мали вирушати в свій похід; кожен із саксонських рицарів, сам Рудигер уже давно назирили собі той чи той віз і ждали тільки, коли обоз опиниться серед знайомих гір, щоб відчепити від валки уподобане, але про те кожен думав осібно, не змовляючись з іншими, те належало до тайнощів, і коли Рудигер уподобав собі повіз із золотими чашами й блюдами, а Хундертхемде — з чорними рідкісними хутрами, то не міг про те довідатися ні бог, ні диявол, отож молодий барон не мав запідозрювати у дурнуватому вигуку кнехта натяку на те, що настав час переполовинювати валку й що саме він, Хундортхемде, зпайшов для того підхоже місце.
— Ну, що тобі?! — вже розгнівано перепитав Рудигер. — Там галявина… Галявина з коноплею. Серед лісу… І конопля, як ліс, — Хундертхемде геть знесилився від такої тривалої мови.
— Конопля? — єхидно поглянув на нього Рудигер. — Ти хочеш сказати, що нанюхався коноплі й одурів? Але ж ти ніколи не відзначався великим розумом. Здуріти може розумний чоловік, а ти — Хундертхемде.
Саксонці досхочу посміялися над дотепом свого барона, однак Хундертхемде не образився. Він під'їхав до Рудигера, сказав йому майже пошепки:
— Посеред коноплі… стоять…
— Ну? — барон поглянув на кнехта вже трохи стривожено. — Хто стоїть?
— Стоять… У королівських шатах… Багряно-червоні тати… Неймовірне багатство…
— Хто стоїть? — засичав знетерпеливлено Рудигер. — Ти хочеш сказати: нас хоче перехопити якийсь король? Забрати всі ці незліченні багатства?..
— Червоні шати… Новісінькі… стоять, — у Хундертхемде вже не було сили пояснювати нетямкуватому баронові. — Стоять посеред коноплі… Може, ці слов'яни відганяють горобців… Опудала… Але в новісіньких королівських шатах… Ціла здобич жде нас, бароне.
— І ти це сам бачив?
— Сам. Ще хіба лиш бог всевишній, та то вже знає наш абат Бодо.
— Тоді чому ж не забрав тих шат?
— Бароне, їх надто багато!
— Навіть для тебе, Хундертхемде?
— Навіть для мене!
— Тоді їдьмо вдвох!
Вони вдарили коней в боки й поскакали поперед валки. Ніхто не встиг за ними, та й не намагався того робити.
Галявина справді небавом відкрилася їм за високими березами, була довга й вузька, протилежний край її губився десь далеко, вдарив з галявини густий дух зелених зарошених конопель, дивно стеблистих, чорно-зелених, могутніх, мовби то й не коноплі, а якась лісова дика рослина, і над непробивною гущавиною звабливо червоніли справді королівськими шатами непорушні опудала. Сонце било з-за дерев просто на червінь тих шат, і на зеленому тяі рослин, у ламливій непорушності опудал навіть такі низькі душі, як Рудигер і Хундертхемде, готові були побачити цілий казковий світ ще живих і давно вмерлих володарів, які навіщось зібралися сюди з усієї землі, зодягнені в пай-коштовніші строї, кожен клапоть з яких вартий був цілого села, а то й города. І що далі стояли опудала по галявині, то дужче яскріли на них багряні шати, то коштовнішими видавалися, то більшим володарям малися б належати.