— Можуть виникнути деякі ускладнення, — свазав абат, — не всі, хто буде на соборі, знають історію вашогожиття. Вимагатимуть пояснень. Хтось повинен дати ці пояснення. Найліпше це зробити вам.
— Ніколи!
— Тоді хтось, хто добре знає.
— Але хто?
— Кому ви довіряєте, дочко моя.
— Кому ж, кому? — вона справді не знала, кому вірити на цім світі.
— Ви забули про найдовіренішого і наивірнішого вам, — обраявево нагадав Бодо.
— Про вас? А хіба ви могли б, отче?
— Як син церкви, я повинен поїхати на собор. Моє місце там.
— Я не знала. Тоді прошу вас. Коли виникне потреба.
— Так. Тільки тоді, як виникне потреба. Несподівано Євпраксії сяйнула думка.
— Отче, а коли б з вами поїхали туди й київські посли? Єпископ Федір, воєвода Кирпа. Єпископ — особа духовна, воєводу ви знаєте давно, він, коли треба, він міг би посвідчити… Абат вислухав Євпраксію без захвату.
— Не знаю, чи захочуть їх слухати на соборі.
— Говоритимете ви. А вони просто мовчазні свідки, Мені легше буде, коли там і руські люди… Зрозумійте мене, отче.
— Я подумаю, дочко моя.
— Мені це хотілося б почути відмову. Вважайте, що це моя вимога.
— Ніхто не може вимагати у святої церкви.
Євпраксія відвернулася. Абат зрозумів, що в цьому вона не відступить. Сидіння в вежі навчило її твердості. Хоч не в усьому й не завжди, але навчило. Довелося абатові брати з собою в Констанцу також і руських послів.
А Євпраксія знов змушена була поринути в кількамісячну нудьгу і самотність, хоч усі довкола щосили намагалися виказувати їй увагу, навіть захват, та все те несправжнє, вдаване, за всім стояло вичікування плати від неї, але ціну не називано, і це пригнічувало найбільше. Чого від неї хочуть? Навіщо тримають у цьому почесному ув'язненні? Чому не відгукується Матільда на її прохання поїхати куди-небудь — чи то до тітки, колишньої угорської королеви, а чи додому в Київ? Принаймні могли б відпустити її на якийсь час до короля Італії Конрада, знаного їй більше під ім'ям Куррадо, але вже тут Євпраксії недвозначно заявлено графинею, що Конрад одружується з нормандською принцесою Констанцією, ведуться переговори про шлюб, отож не годилося б… Виходило, що її визволили з вежі, куди була кинута через брудні підозри Генріхові щодо Куррадо, а тепер самі ті підозри поділяють?.. Жорстокий світ і немає з нього виходу.
Могла б радіти за свою Вільтруд, яка, здається, знайшла своє щастя, але тут був Заубуш. Барон не діждався прибуття папи до Каносси, вибрано час, коли в замку був Ведьф із своїми баварцями, баронові урочисто даровано маєтність десь у Баварії, не знати, щоправда, яку, — може, якісь голі скелі, та однаково віднині вже не був Заубуш — свиня сьома, а справжній маєтний феодал, нарешті міг мати жону, завести родину, покінчити зі своїм ганебним сервілісїйчним грибом життя, з прислужника перетворитися на людину повнорартісну, незалежну, а отже — порядну. Єпископ поєднав Заубуша з Вільтруд, вони цілували хрест і дали необхідні запевнення шлюбної вірності, після чого почалося весілля, справжнє баронське весілля, на яке за звичаєм відводилося два тижні, яке мали прикрашати пишні учти, лови на звіра або принаймні на птаство, рицарські турніри. Лови влаштовувано на перепілок, які саме летіли з північних країв і, стомлені, обліплювали всі мури Каносси, вкривали всі довколишні пагорби, падали на землю сірими безсилими грудочками, а там з реготом накривали їх густими сітями п'яні рицарі, і сам Заубуш виказував у цьому ділі особливий сприт. Вільтруд ходила всі дні розпишніла, поблідла, з синцями під своїми пречистими очима, якось ніби забула про свою запобігливість перед імператрицею, бо ж була тепер не донька загиблого бідного рицаря, а баронська жона. Зате Заубуш за всіма забавами і дурощами не забував про Адельгейду, всіляко підкреслював її високий стан, а десь на десятий чи одинадцятий день весільних забав, влучивши мить, коли імператриця була поряд з графинею Матільдою, упав перед Євпраксією на коліно, ввів на неї благальний погляд.
— Простіть, ваша величність.
Був вродливий, попри своє каліцтво, в його вкляканні не відчувалося приниження, цьому дивному чоловікові якось усе ніби личило: і високі зльоти, і неймовірні злочини, і каяття.
— За що вам прощати, бароне?
— За все, ваща величність. Ця чиста душа поєднала своє життя з моїм, коло неї я теж очищаюся, повірте, ваша величність.
— Скільки чистих душ ви забруднили, — чи то спитала, чи ствердила Євпраксія, уникаючи дивитися на Заубуша, хоч він однаково пхався їй перед очі, якийсь вмолоділий і майже такий нахабний, як при імператорові.