Того самого року, у місяці листопаді, той самий папа скликав усіх єпископів Франції та Іспанії і відкрив великий собор у Клермонті, городі Оверна, який називався в давнину Арверном.
На соборі було видано багато постановлень з метою поліпшення звичаїв.
Присутніх було 13 архієпископів і 225 єпископів з силою абатів та інших осіб, яким вручено дбання про святі церкви…»
З хроніки Альберта Аахенського:
«У рік од втілення господнього 1095, четвертого індикта, у сорок третій рік королівства і тринадцятий імперії Генріха IV як короля, Генріха III як імператора римлян і Августа, при папі Урбані II, давніше званому Одо (Odarus), у восьмий день березня Вальтер (по-французьки Готьє), званий Голяком, славетний лицар у супроводі великої лічби піших франків з Галлії, маючи з собою всього вісім лицарів, вступив, піддавшись переконанням Петра Пустельника, в Угорщину і спрямував путь свою до Єрусалима. Государ Каломан, найхристиянніший король угрів, довідавшись про його мужні наміри і їхню мету, зустрів його прихильно і дав йому дозвіл пройти через свої землі».
У папських літописах — лиш невиразні згадки про перемоги над імператором, але всі перемоги — чужими руками. Також і руками Євпраксії, яку вимусять виступити на соборі в П'яченці, званій хроністами Плаценцією. Так, святіше. Противник надто могутній, проти нього потрібні засоби незвичні, несподівані, відомо ж бо: проти нової зброї ніколи немає надійного захисту.
Короля французького чи там когось іпшого можна звалити за таку саму розпусту, що й імператора, власними силами. Надто, що імператора повержено остаточно з допомогою його власної жони, після чого західний світ мав неминуче визнати єдиним своїм володарем і проводирем не тільки духовним, а й світським — папу. Духовне зливалося зі світським. Щоб утвердити це вперше здобуте папством, таке пожадане від віків злиття, потрібне було ще одне, але неодмінно високе і несподіване зусилля. Десятки пап зготовлялися до цього, останнім, хто найбільше зробив, був Григорій-Гільдебранд, Урбанові досить було простягнути руку і кинути заклик.
Священна війна, хрестовий похід проти невірних, об'єднуються всі, знищуються межі держав і володінь, усі світські володарі віднині матимуть силу тільки тоді, коли візьмуть з рук папи хрест і понесуть його на чолі своїх рицарів і простого люду до святої землі, до Єрусалима, а над усіма ними стоятиме папа. Стоятиме, повеліватиме, слатиме на битву з невірними нові й нові натовпи. Понад сто років триватиме в Західній Європі цей дикий шал. Вирушатимуть світ за очі мститися за свої гріхи. Намагатимуться занести бруд свого життя за море, у чужі землі. Не перша спроба в діях людства і тан сапо марна, як усі попередні й наступні. Самі королі й рицарі, ясна річ, не наважилися б на таке божевілля, хай навіть освячене самим папою. Простого люду несила погнати в далеку чужину ні силою, ні святощами. Та була ще бідність, було зубожіння, був вічний голод, згадками про який рясніють хроніки, — і це діяло найповніше. Людина втікає від нещасть, сподіваючись на порятунок. Що довша путь, то триваліше засліплення. Обідраний до краю селянин не стане сподіватися на те, що здобуде щастя в сусідньому селі, знаючи, яка там бідність, зате охоче приєднається до натовпу войовників за віру, бо йти треба далеко, у невідомі землі, де обіцяно І здобич, і багатство, і щастя, і вічну славу. Ні Матільда Тосканська, ні й муж герцог Вельф, ні, скажімо, багатий рід Монтефілекторі, що мали землі від Матільди, не вирушали за море в хрестовий похід за віру. Мали йти туди всі оті знедолені, упосліджені носії простих селянських прізвищ Рільярді, Бенчівенні, Франкуччі, Убіцінні, мали туди йти Мадалотто, Деотайотті й Райнері, бо в них відібрано було і землю, й доми за те, що не мали змоги доставити через неврожай оливкової олії на лампаду церкви святого Мартина. Вимушений був іти в хрестовий похід селянин Уголіно Анджіоріні, який під заклад своєї земельної ділянки взяв позику в 12 солідів в Уґо, пресвітера монастиря святого Зенона в Пістойї, обіцяючи виплатити позику після повернення з походу зі здобиччю, на випадок же смерті пресвітерові діставалася земля, а дружина й син Уголіно ставали його рабами.
Люди були такі бідні, що не могли купити прозорого покривала, щоб закутати вмерлого. Тому їм, як найвища єпископська милість, дозволялося використовувати покривала а тканин гірших сортів. Продавали землю, усе майно, самих себе, як спокійно записують хроністи, — pro necessitate famis — через необхідність.
Необхідність завжди жене людей не знати й куди. Володарям слід лиш вміло скористатися з цього і спрямувати ті людські потоки в своїх цілях. Папа Урбаи прикривав свої цілі найвищими святощами. Приховувалася за тим невситима жадоба влади, цей понурий звір, що ніколи не- вдовольняється жертвами, хоч як багато їх буде і хоч які ті жертви.