Для того, щоб слова “гетто для українців” не зависли в повітрі порожньою фразою, проілюструємо їх кількома прикладами.
У 1521 р. львівські русини скаржилися королю, що українським священикам не дозволяють з святими дарами переходити через ринок і вулиці міста з церемонією — при засвічених свічках, а також проводжати на цвинтар умерлих. Король на те постановив, що “поза Руською вулицею руські священики можуть переходити в своїх процесіях і ризах, але без засвічених свічок і співу і тільки на Руській вулиці можуть дзвонити, співати й світити свічки”.38
Минуло сто важких літ, а становище українців у Польській державі не тільки не покращало, а, навпаки, погіршало. Виступаючи на сеймі 3 листопада 1620 р., волинський депутат Древинський говорив про нечувані утиски й кривди українців від поляків:
“Чи то не кривда народові нашому руському, що, не кажучи про інші міста, чиниться у Львові. Хто грецького закону, не уніат, той не може мешкати в місті, ані торгувати налокті і кварти, ані до цехів не може бути прийнятий. Коли хто вмре, мешкаючи в місті, того мертве тіло не можна провезти через місто з церковною церемонією, ані до хорого з тайнами Господніми іти не вільно. А в Вільні чи не утиски то? чи чуване коли? коли мертве тіло під замком хочуть провезти через замкову браму, якою ходять і їздять усі, навіть Жиди і Татари, то ту браму замикають, так що православні мусять мерця свого виносити іншою брамою, якою тільки гній міський вивозять”.39
Московське посольство Рєпніна на переговорах у Польщі 1653 р. закидало польському урядові: “У королівській державі живуть люди ріжних вір, а такого гоніння й наруги, крім благочестивих християн, не буває нікому — навіть Жидам, котрих бридитись і ненавидіти годиться всім християнам. Їм у всім воля, і школи свої жидівські мають свобідно де хочуть, і неволі їм і насильства ніякого нема: свобідніш живуть у своїй вірі жидівській, ніж благочестиві християни”.40
Ці, як і безліч інших, не менш промовистих фактів, показують, що українці, як справедливо пише вчений, на своїй власній землі, незважаючи на чисельну перевагу, стояли “нарівні” з чужоземними колоніями Вірменів і Євреїв, а часом становище їхнє було “навіть гірше”. “Русини були як не зовсім, то майже виключені, скільки можна судити, від міських свобод”.41
Єврейське гетто в епоху середньовіччя було звичайним місцем спільного проживання одновірців і не несло на собі ніяких ознак примусового поселення, як можна прочитати тепер на сторінках деяких офіційних видань.42 Більше того, оскільки євреї Польщі й України, проживаючи в містах, не підлягали міським законам, владі і судам, а лише владі кагальних общин, це ставило їх у привілейоване становище щодо місцевого населення. Ми вже не кажемо, що тоді як євреї були особисто вільними людьми, селяни, тобто основна маса місцевого населення, всюди перебували в кріпацькому рабстві. Уже сам факт цієї соціальної нерівності говорить про панівне становище єврейства в цілому, безвідносно до класового поділу чи майнового стану всередині самої єврейської общини.
Подібно до будь-якого іншого людського колективу, єврейська община була, звичайно, соціальне неоднорідною масою. Вона ділилася на бідних і багатих, експлуатованих і експлуататорів, але щодо зовнішнього світу завжди виступала єдиним фронтом. Ізольованість поселення створювала атмосферу (більш ілюзорної, ніж дійсної) спільності долі і взаємозалежності кожного з членів общини.
“Головами общини могли бути й фінансисти, — зазначається в “Кембриджській історії середніх віків”. — Вони, однак, становили незначну меншість, їх оточували численні підлеглі, які перебували в прямій чи непрямій залежності, агенти й клерки, які допомагали в справах, служителі синагоги, які молилися Богу, писці, які переписували їх ділову документацію, а також літературні та релігійні твори, вчителі, які виховували дітей, лікарі, які доглядали за хворими, слуги, які дивилися за домом, м’ясники й пекарі, які готували їжу відповідно до вимог ритуалу…”43 і т. д.
За словами М.П.Драгоманова, єврейська община була одночасно “и сословие и нация, и вероисповедное общество”.44 Державна влада офіційно визнавала її органом, до якого зверталася зі своїми приписами і вимогами. За цих умов “отдельный eврей закрывался для государства еврейским обществом, вне которого он бессилен и беспомощен”.45
В силу такої юридичної екстериторіальності гетто було надійним прикриттям, зручною гаванню, в якій від заслуженої кари переховувалися усілякі соціальні паразити — баришники, контрабандисти, спекулянти. Гетто відігравало разом з тим роль своєрідного штабу, де виношувалися підступні плани комерційного ошуканства місцевого населення, було тим плацдармом, з якого робилися систематичні “вилазки” й диверсії в сферу економічного і духовного життя краю.