Одна з заповідей Біблії говорить: “Не кради”. Проте, як тлумачить Талмуд, красти не можна лише у хаверів, тобто у ближніх. А в неєвреїв можна красти все, бо, як записано у “святому письмі”, Ягве “передав усі багатства неєвреїв на користь євреям”.90
Іудаїзм забороняє брехливо свідчити. Але коли йдеться про добробут іудея, то лжесвідчення і навіть псевдоприсяга дозволяються. “Хто дав присягу перед іновірцем — не відповідає”91 — сказано в Талмуді. Мораль іудаїзму не засуджує таких ганебних явищ, як лицемірство, підкуп. Відомий коментатор Талмуда Раш повчає: “Спираючись на біблійне вчення, єврей повинен спочатку діяти підкупом для спокуси свого ворога, а в противному разі він повинен вдатися до різноманітних хитрощів”.92
Арсенал засобів, з допомогою яких іудеї віками дурили і грабували український народ, невичерпний. Це і є, можливо, та найбільша “перевага”, яка відчиняла перед ними усі двері. Українці часто програвали саме через те, що не враховували цієї особливості єврейства або через свою безпечність зовсім ігнорували її за принципом: “Ну, подумаєш, обдурив клятий жид, я від того не збіднію!” Або й так: “Нехай моє переходить!”
Відокремлені від корінного населення місцем проживання, релігією, мораллю, своєю юрисдикцією, євреї, як уже відзначалося, почувалися іноземцями на українській землі. Вони не тільки не дбали про життєві інтереси українського народу, а, навпаки, всіляко їм шкодили. Як справедливо зауважує О.Компан, ці інтереси були для них чужі, ба навіть ворожі. Євреї, як і всі чужинці, що проживали на Україні, ігнорували українську національну справу. Їх не цікавили й соціальні інтереси українців, бо євреї займали привілейоване становище щодо останніх. Визвольна боротьба, що точилася на Україні, загрожувала позиціям євреїв, “тому вони вороже ставились до неї”.93 Кожний успіх цієї боротьби засмучував і лякав їх, кожна поразка українських патріотів викликала радість серед євреїв. Тож не дивно, що боротьба широких селянських і козацьких мас у роки національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького була спрямована не просто проти феодального рабства, а в першу чергу проти найдіткливіших виявів цього рабства — проти польсько-шляхетського гноблення та єврейського здирства. На це вказує, зокрема, “Літопис Самовидця”, унікальний і найдостовірніший історичний документ XVІІ ст., створений по живих слідах війни самим очевидцем.
“Початок і причина войни Хмелницкого, — читаємо в літопису, — єст єдино от ляхов на православіє і козаком отягощеніє… В городах зась от жидов тая била кривда, же невольно козакові в дому своем жадного напитку на потребу свою держати, не тілко меду, горілки, пива, але й браги… Вимисли великіє били от старост і от намісников і жидов. Бо сами державці на Україні не мешкали, тілко уряд держали, і так о кривдах людей посполитих мало знали албо любо й знали, толко засліплені будучи подарками от старост і жидов-арендарей же того не могли узнати, же їх салом по їх же шкурі і мажут: з їх подданих видравши, оним даруют, що й самому пану вольно би узяти у своего подданого, і не так би жаловал подданій єго. А то леда шевлюга, леда жид богатится, по кілка цугов коней справляет, вимишляючи чинши великіє, поволовщини, дуди, осип, мірочки сухіє, з жорнов плату і инноє…”94
Аналогічне пояснення причин війни дає й літопис Граб’янки:
“А найгіршим було те, що жиди нові й нові побори придумували, і маєтки козацькі не вільно було тримати, хіба що тільки хто володів жінкою у себе вдома, та й то не зовсім. Якщо ж траплялося, що козак хоч чимось провиниться, то такими карами його карали, що й погані б придумати не могли”.95
Московський посол Кунаков, розпитуючи по дорозі про причини козацького повстання (по свіжих слідах узимку 1648–1649 рр.), у своєму донесенні урядові в числі інших вказує на таку причину:
“Крім того, була Черкасам (українцям) руїна від жидів, що держали в їх сторонах аренди від панів. Ті жиди Черкасів грабували і всяко над ними знущалися. Як тільки котрий Черкашенин викурить горілки, або зварить пиво або мід, не сказавши жидові, або перед жидом почне говорити, не знявши шапки, — жиди чіплялися до цього, як за зневагу, грабували і руйнували, маєток відбирали, жінок і дітей силоміць забирали на роботу”.96
Український народ, який ніколи не мирився зі своїми гнобителями, вів проти них криваву боротьбу. У Львівському літописі під 1638 роком читаємо такий запис: