“Мусимо і ми всі піти до Залізняка, щоб позбутися ляхів і жидів. Коли ж цього ми не вчинимо, ми від них загинемо”.118
Після поділів Польщі і ліквідації її як самостійної держави Австрія загарбала Галичину (в 1772 р.) і Північну Буковину (в 1774 р.). Під владу Росії потрапили Правобережна Україна (в 1793 р.) і Волинь (1795 р.). Росії дісталися також білоруські й литовські землі та частина польських територій, приєднаних у 1815 р. під назвою Царства Польського. Євреї цих земель перейшли відповідно в австрійське і російське підданство.
З загарбанням Галичини і Північної Буковини придунайська монархія стала найбільшим на Заході центром єврейства. Причому Галичина була “главным резервуаром австрийских евреев”.119 За своєю чисельністю євреї займали п’яте місце в країні. А Відень за кількістю єврейського населення з усіх європейських столиць поступався тільки перед Будапештом.
Різко зросла також кількість російських євреїв, головно за рахунок нових територіальних придбань. З переходом під владу Росії Правобережної України й Волині більша частина українських земель об’єднувалася у складі Російської держави. Про цю подію народ висловився мудро і лаконічно:
Підставою для “третьої біди” служив той факт, що на території України, яка, крім Харківської губернії, входила до смуги постійної єврейської осілості, проживала основна маса російських євреїв.
Кількість єврейського населення в межах власне українських поселень Росії й Австрії, за даними І.Житецького, становила близько 2 мільйонів. Центром єврейських поселень були старі польські володіння — Галичина, Привіслянський і Півд. — Зах. край, де єврейське населення в окремих округах сягало 20 %, а в середньому становило понад 13 відсотків.121
Як раніше у Польщі, євреї Австрії і Росії, проживаючи у містах, лишалися вільними людьми і мали своє самоврядування. “Евреи в малорусских провинциях Австрии — в Угорской Руси, Галиции и Буковині — с 1868 г. и юридически, и фактически, — свідчить Житецький, — пользуются не только всеми судебными и имущественными правами, но и в политическом отношении являются полноправными гражданами Австрийской империи”.122
Те саме пише енциклопедія про російських євреїв:
“При присоединении польских областей к России евреи превратились в русских подданных, уравненных в правах с местным городским населением”.123 Зміна підданства нічого істотного не внесла ні в становище, ні в характер занять євреїв. “Питейные и арендные промыслы, избыточное и отсталое ремесло, мелкая торговля и факторство, ростовщичество и иностранная торговля — эти основные в шляхетской Польше профессии евреев остаются характерными для них и в России”.124
Наймасовішим заняттям євреїв по обидва боки російсько-австрійського кордону лишалося корчмарство. Споювання населення було надзвичайно вигідною, прибутковою справою і — що дуже важливо — безперешкодною з боку властей, навіть, навпаки, заохочувалося ними. На заході України вживання спиртного входило в обов’язок селянина, було якщо не справою своєрідного патріотизму, то принаймні одним із різновидів панщини.
“…Деякі пани, — читаємо у Франка, — мали звичай розділювати зі своїх гуралень горілку на хлопів: річно мусить хлоп узяти і випити стільки і стільки кварт чи гардів і, розуміється, заплатити або відробити. Таким делікатним способом пани приучували нашого хлопа довгі часи до п’янства, щоби потому могли сказати всім реформаторам: що, ви хочете для хлопа людських прав? Глядіть, яке то гидке бидло! Правда, австрійський уряд багато разів заборонював сей гарний звичай, не приписаний у жоднім інвентарі, але звичай держався декуди аж до самого 1848 року”.125
В Росії українські землі входили до складу так званих привілейованих губерній, де протягом 150 років, з 1712-го по 1863-й, існувала система винних відкупів. Купці платили державі відповідну суму, а за це діставали право безконтрольної торгівлі спиртними напоями. Оскільки Україна завжди перебувала в центрі російських, польських і єврейських інтересів, то вона мала той сумний “привілей”, що на її території існувала найбільш розгалужена мережа закладів для безоглядного споювання народу. “Якщо у Великоросії і Сибіру на один шинок припадало 1800–1900 чоловік, то в привілейованих губерніях — 329”.126 На середину XІX ст. у дев’яти українських губерніях Росії (без західних земель) лише винокурних заводів нараховувалося 2638.127