Тож, як бачимо, а для цього і потрібна була розмова, для своєї праці, виходячи із особистого життя і знання історії, Матвій Шестопал мав право і обов’язок. Наш обов’язок — не поховати його працю в архівах, а опублікувати як пам’ятку жахливої доби.
Потрапила праця до мене із “Самвидаву” в жовтні 1976 року для прочитання і побажань. Але нові арешти, переслідування інтелігенції і смерть автора спонукали мене сховати рукопис, і тільки через 22 роки повертаю його людям, запрошуючи представників єврейської громади до розмови. І не лише їх.
Коли у попередній статті (“Дніпро”, 1997, № 5–6) я написав, що є тисячі прикладів, коли українці рятували євреїв, і нема жодного, щоб євреї врятували бодай одного українця, — у редакції вагалися, чи залишати в статті таке категоричне твердження. Але потелефонували одному із членів Спілки письменників України, беззастережно прихильному журналові і Україні євреєві, і попросили дати факти, які б засвідчили, що євреї таки рятували українців. Мовчить шанований нами письменник ось уже цілий рік. І мовчатиме, бо сказати нема чого.
Я особисто, думаю, й більшість української інтелігенції нічого не маємо проти наміру Вадима Рабиновича створити другу чи третю за силою й значенням у світі єврейську громаду в Україні. Але коли чую в його голосі, що звучав у телепередачі, металеві ноти: “хочеться цього кому чи не хочеться”, - думаю, що б це значило? Називайте, добродію Рабинович, кому не хочеться… Це вітряки. А от коли в “Киевских ведомостях” читаю, що В.Рабинович заявив, що бізнесмен не може бути в опозиції до влади, я гірко задумався. А коли влада, скажімо, антинародна? Отже, Рабинович буде з нею проти українського народу, його культурних, економічних, політичних домагань? Та так і було завжди. Єврейство злигалося із владою або й само було владою, а український народ лише засіб і джерело збагачення. Отже, живий курилка?!