З України в центр потяглися сотні євреїв-літераторів, журналістів, художників, композиторів, осідаючи там у редакціях газет і журналів, у творчих спілках і мистецьких організаціях. Вони множилися діленням, як мікроорганізми (Фрідлянд Михайло Юхимович, він же публіцист “Правды” Михайло Кольцов, і його брат Фрідлянд Борис Юхимович, він же художник “Правды” Борис Єфімов), зливалися в одне ціле, як одесити єврей Ільф і росіянин Петров, і т. п.
Мимоволі згадуються слова Костомарова, сказані ним про євреїв ще на початку 60-х років минулого століття:
“Что, если наше цивилизованное общество после многотрудной борьбы со своими недостатками и страстями, кидаясь то в ту, то в другую сторону, доходя почти до отчаяния и потеряв веру в свою нравственнуто мощь, обратится к этому некогда отверженному народу и призовет его, как некогда наши предки варягов, устроить у себя наряд?”341
На околицях імперії, де точилася запекла боротьба за національну незалежність, прошарок членів більшовицької партії з числа не росіян був особливо тонкий. На Україні він був зовсім нікчемний. Ще в 1922 р. кількість українців у КП(б)У ледве сягала 23 відсотків,342 та й то за рахунок головним чином перелицьованих євреїв та зрусифікованих українців, привезених з російських губерній. Потреба в кадрах відчувалася досить гостро. Євреї негайно ж заповнили цей вакуум.
Центральна влада свідомо йшла на цю підміну українців євреями, заспокоюючи себе тим, що робить “інтернаціональну” справу. А в той час бути євреєм означало автоматично бути марксистом й інтернаціоналістом. З властивими євреям самовпевненістю і зарозумілістю кожний поводився так, ніби він якщо не прямий нащадок Маркса, то принаймні довірена його особа.
В очах росіянина, якому незнайоме почуття національного гноблення, а тим більше в очах космополітствуючого єврея, який не претендує ні на яке окреме національне існування і тому позбавлений таких понять, як батьківщина, рідна земля, кожний націонал здавався націоналістом, тобто ворогом радвлади. Цим зумовлена була жорстока і безчесна боротьба з так званим “націоналізмом”, що її свідомо і несвідомо розпалювали на Україні євреї і росіяни.
Політичними трофеями цієї боротьби, кажучи словами Енгельса, були “доходные и теплые местечки”.343
У перші роки радянської влади уряд України очолював румунський єврей, близький приятель Троцького, Хр. Раковський. Секретарями ЦК КП(б)У були С.Гопнер, її полюбовник прибалтійський німець Е.Квірінг, Л.Каганович, М.Хатаєвич. Членами ЦК обиралися: Ш.Грузман, Дробніс, Зісман, Акімов (А.Ровнер), Л.Тарський, М.Рухімович, Фарбман (Рафаїл), І.Шварц, Я.Яковлєв (Епштейн) та ін. В Комінтерні Україну “представляла” та сама Серафима Гопнер. Секретарями райкомів, окружкомів і губкомів партії, а також головами Рад були, як правило, також євреї.
Посівши командні пости в партійному і радянському апараті, євреї дуже легко заволоділи органами чека або ДПУ, суду і прокуратури, пробралися у вищу школу, окупували медицину і торгівлю, прибрали до своїх рук пресу, радіо, театр, музику й інші вільні професії. Першим головою Всеукраїнського чека став І.Шварц, на чолі наркомату внутрішніх справ УРСР — Б.Волін (Фрадкін). Непомітна на перший погляд, але надзвичайно важлива з точки зору поінформованості і можливостей впливати на хід подій, посада секретаря ЦВК та РНК УРСР опинилася в руках М.С.Богуславського. Редакторами газет і журналів були винятково євреї. Бюро української преси та інформації (БУП) — попередник нинішнього РАТАУ — з дня утворення в 1918 р. опинилося в руках Р.В.Гальперіна, В.С.Люксембург, Д.Ерде та їхніх сподвижників — українських євреїв, пізніше російських письменників: Михайла Кольцова (Фрідлянда) родом з Києва, Льва Нікуліна з Житомира, Бориса Лавреньова з Херсона та ін.