Друге. В ті роки міста України були повністю в руках євреїв і росіян. Українці становили там, за переписом 1926 р., лише 10,4 %. Міста України й досі перебувають у руках цих двох категорій населення, хоч кількість міської людності з числа українців у 1959 р. піднялася вже до 36,6 відсотка.366 Ще в 1956 р. національний склад міського населення України, за неопублікованими даними, був такий: євреїв — 47 %, росіян — 36 %, українців — 17 %.
Окупувавши українські міста, а міста здавна керували селами, і не тільки керували, а, як образно висловився Енгельс, “дерли з селян шкуру”,367 євреї і росіяни узурпували таким чином владу над українським народом, основна маса якого була зосереджена в селі. А щоб українці не претендували хоч на якусь частку тієї влади, проти них була розпочата неоголошена війна, для зручності названа боротьбою проти українського буржуазного націоналізму. В цій війні євреї і росіяни виступали пліч-о-пліч, як “брати по зброї”, у яких був спільний ворог, хоч і різна мета.
Ленін писав, що це тільки “ігнорування” значення національного питання на Україні, чим великороси і євреї “дуже часто грішать”.368 Подібне пояснення нікого не переконує. Насправді з боку росіян це була кривава помста за 1917 рік, за спробу України вирватися з-під влади Росії, плата за страх втратити 45 % державного доходу, який Росія щороку здирала зі своєї української колонії. З боку євреїв це була свідома політика викручування рук і нищення українських національних кадрів, яких вони боялися і зневажали і які, на їхню думку, є “зайвими” на Україні.
Делегат XІІ з’їзду РКП Яковлев (Епштейн) справедливо говорив, що в апараті влади на Україні панує “состав бюрократии из русских и русифицированных евреев, являющихся последовательными проводниками великорусского национального угнетения”.369 Бухарін, який роками грішив проти національностей, заперечуючи право на самовизначення, змушений був також визнати, що “на Украине… состав партий русско-еврейский”, в силу чого тут ведеться боротьба “с такой энергией, с таким бешенством”.370
Об’єктом цієї боротьби був українець, свідомий своєї приналежності до рідного народу.
В.Винниченко (в якого дружина була єврейка, що співчувала ідеям чоловіка) у праці “Відродження нації” свідчить: “Хто визнавав себе українцем, той був ворогом соціальної революції… Це дозволяло найтемнішим большевицьким елементам зривати з стін портрети Шевченка й топтати їх ногами, ловити по селах українських шкільних учителів, і знущатися з них, і розстрілювати їх тільки за те, що вони були свідомими українцями”.371
У ті роки за “невідомих обставин” “загинули, а по суті були знищені, композитор Леонтович, художники Нарбут, О.Мурашко, вчені Л.Симиренко, О.Єфименко, поет В.Чумак та ін. Дивом врятувався від розстрілу бандами Муравйова В.Сосюра. Але його добивали пізніше, як і Ю.Яновського, Леся Курбаса, А.Кримського, М.Куліша, Остапа Вишню, А.Малишка, М.Рильського, О.Довженка та інших великих синів народу.
У 20-х роках єдиний антиукраїнський фронт євреїв і росіян, очолюваний Л.Кагановичем, секретарем ЦК КП(б)У, розпочав розгорнутий наступ проти різних надуманих ізмів: боротьбизму, укапізму, хвильовизму, шумськизму, волобуєвщини тощо. В липні 1921 р. ЦК РКП оголосив партійну перевірку у всеукраїнському масштабі. За три місяці з українських парторганізацій було виключено понад 20 тисяч чоловік, що становило 22,5 % всього складу організації. В деяких губерніях, наприклад на Одещині, кількість виключених перевищувала 40 відсотків.372
А пригадаймо трагічну долю боротьбистів, цих справжніх комуністів і патріотів. Скрипник на XІІ з’їзді РКП говорив: “Нам удалось завоевать (!) на Украине украинскую Коммунистическую партию “боротьбистов”, которая влилась к нам в составе 4 тыс. чел. с лишком… Сколько теперь у нас имеется бывших боротьбистов? Сейчас на Украине имеется только 118 боротьбистов — а остальные? Некоторая часть переехала в Россию, а остальные частью ушли, а большей частью были выкинуты из партии при чистке и т. д. по мотивам, что у них сохранились националистические пережитки”.373
У Комінтерн і ЦК РКП летіли з України донос за доносом про “небезпеку націоналістичного ухилу” в КП(б)У та КПЗУ. Внаслідок цих свідомих і продуманих наклепів лави українських комуністів, не дуже густі й так, значно порідшали. Багатьох керівників-українців так далеко “заховали”, що й досі не знайдуть їхніх могил, наприклад, Васильківа, Туринського, Мондока та цілого легіону інших. Імен Хвильового, Шумського, Волобуєва та інших все ще не зустріти в жодному енциклопедичному виданні чи довіднику. На пленумі ЦК КП(б)У в березні 1928 р. Каганович закликав: “… В момент бою за ленінську більшовицьку лінію, в момент рятування КПЗУ від ренегатів і зрадників ми мусимо по-ленінському бити (!), бити і ще раз бити, і не тільки цих зрадників, а й тих, хто вагається. Бо урятувати тих, хто вагається, можна не балачками, не тим, що ми будемо панькатись та умовляти їх. Не цим ми врятуємо людей, а тим, що ми будемо їх немилосердно і по-ленінському бити. Врятуємо — будь ласка, приходьте. Не врятуємо — йдіть, куди очі дивляться”.374