В XІІІ-XІV ст. євреї становлять уже значну величину, зокрема в Галичині і Західній Волині, загарбаних польськими феодалами.
У самій Польщі євреї з’явилися також дуже давно. Документально підтверджується, що вже в XІ ст., побоюючись переслідувань, євреї масами залишали Богемію і разом зі своїми скарбами перебиралися в сусідні Польщу й Угорщину, де заставали вже своїх одновірців. Вони мали тут такий вплив, що захопили в оренду карбування монет. На монеті XІ ст. єврейськими літерами по-слов’янськи написано: “Мешко король польський”.21
У 1264 р. каліський князь Болеслав Благочестивий видав грамоту, на підставі якої польські євреї нарівні з міщанами визнавалися вільними людьми, їхнє життя, особиста недоторканість і честь гарантувалися законом. За євреями підтверджувалося право торгівлі, лихварства, їхні будинки звільнялися од військових постоїв. Каліська грамота стала наріжним каменем для визначення згодом громадянського і юридичного становища євреїв Польщі й Литви, а також українських земель, що входили в ці держави.
1367 р. король Казимир Великий не тільки підтвердив каліську грамоту, а й видав нову, якою брав життя євреїв під захист нарівні з вищими класами польського суспільства. Згодом він звільнив євреїв з-під юрисдикції церковного суду. Вбивство єврея каралося стратою на горло, дозволив він євреям носити шаблю тощо. Усі ці привілеї лишалися недоторканими до самого падіння Речі Посполитої.
У “Хронологічних виписках” К.Маркса про заходи Казимира Великого знаходимо такий запис:
“Чтобы сразу создать торговлю и промышленность (на манер русского Петра), он пытается ввести в стране торговлю и деньги, покровительствует переселению в Польшу угнетенных повсюду евреев сначала в новую провинцию Червонную Русь, или Галицию; но вскоре это распространяется на все Польское государство. Эти евреи захватили себе все выгодные промыслы и сделки, утвердились как мещанское сословие между магнатами и мелкой знатью с одной стороны, и крестьянами с другой стороны. Размножаются, как лобковые вши…”22
З XІV ст. розвивається єврейська колонізація на білоруських землях. У Бресті, Гродно, Троках були засновані єврейські общини. “Привилеи великого князя Витовта, — читаємо в енциклопедії, - гарантировали eвреям личную и имущественную неприкосновенность, свободу совести и хозяйственной деятельности”.23
Кількість єврейського населення Білорусії особливо зросла в XVІІ ст. внаслідок втечі з України в епоху козацьких повстань.
У результаті посилення гонінь на Заході еміграція євреїв у Польщу набрала широких розмірів. Упродовж XV–XVІ ст. вона йде з Німеччини, Угорщини, Іспанії та інших країн. Десь у цю пору з німецького ландграфства Гессен разом з іншими вигнанцями переїхала в Галичину одна сім’я єврейських рабинів. Вона оселилася у Львові і навіть взяла собі тут прізвище — Львови — по назві міста, як це водиться серед євреїв. Повернувшись у XVІІІ ст. назад у Німеччину, Львови стали жити в Трірі на Рейні. Серед вихідців із цієї родини була Єва Мозес Львів (1737–1823), бабуся Карла Маркса, мати його батька — Гіршеля Маркса.24
Спочатку польські євреї жили переважно в королівських володіннях і звалися королівськими. Внаслідок величезного напливу переселенців із Заходу євреї заповнюють володіння магнатів, а відтак і загарбані ними нові українські території.
“З кінцем XV в., - читаємо в Грушевського, — в Польщу посунула маса Жидів з Заходу, що рушилася звідти наслідком ріжних нагінок, особливо ж наслідком розпорядження цісаря Максиміліана, що вигнав їх з Німецького цісарства. Від цього часу Корона Польська стає помалу збірником Жидівства з цілого світу, і Жиди дійсно починають заливати міста й містечка. Крім чисельного зросту, се вплинуло також і на самий характер польського Жидівства. Західні, переважно німецькі й чеські Жиди принесли з собою речі, що сильно вплинули на духовне відокремлення жидівства, — німецький жаргон, що дав польським Жидам свою осібну ніби німецьку мову, талмудичну мудрість, що окружала своїм специфічним світоглядом духовне життя Жида й розривала всякі культурні зв’язки з тою людністю, серед котрої він жив”.25
До того часу єврейські колонії чисельно були досить невеликі, не визначалися замкненістю, яка характеризує їхнє пізніше життя, євреї носили українські прізвища і розмовляли українською мовою. Як показує у своєму дослідженні Гаркаві, “до переселения германских евреев в славянские земли и испанских в Голландию, Италию и Турцию (в конце XV в.) не было примера в истории евреев, чтобы они употребляли в разговоре другое наречие, кроме наречия того народа, среди которого жили”.26