Незважаючи на свій бюрократичний, верхівковий характер, ця “кабінетна” революція має безумовно позитивне значення. По-перше, вона привела в апарат управління на Україні певний відсоток національного елементу. Досить сказати, що тоді як протягом 35 років першими секретарями ЦК КПУ були тільки (без єдиного винятку!) євреї або росіяни, то з 1953 р. на цей пост почали призначати українців. Першим таким секретарем-українцем виявився невдаха О.І.Кириченко. На деяких інших відповідальних посадах, на яких доти сиділи євреї, опинилися також українці. Правда, переважну більшість цих українців так само не можна було уявити собі представниками українського народу, як і замінених ними євреїв. Це годованці і ставленики не України, а російського шовінізму. Який, приміром, представник українського робітничого класу з колишнього інженера “Ленінської кузні” М.С.Синиці? Він був спочатку першим секретарем Київського міськкому партії. Після того, як разом з головою міськради Давидовим він збудував собі за державний рахунок п’ятиповерховий особняк, його “пересадили” на профспілки. Після чергового скандалу його нав’язали першим секретарем Одеського обкому, а тепер ця людина виступає в ролі міністра річкового пароплавства України. Подібні синиці не можуть дбати про національну честь та інтереси народу уже тому, що самі вони позбавлені не тільки національної честі, а й елементарної людської гідності. Але наявність при владі представників корінного населення вселяє віру в можливість рано чи пізно поставити на чолі України людей, цілком гідних її довір’я.
Підступні вороги наші можуть дурити довірливих людей: мовляв, “какая разница”, національні чи не національні кадри! Це тема спеціальної і дуже важливої розмови. Тут же ми в кількох рядках спробуємо показати ту різницю, якої нібито немає.
Жовтнева революція почалася у Петрограді — ненависному гнізді російського царизму й колоніалізму. Здавалося б, революційні маси повинні були роздерти його на клапті. Тим часом навіть у Зимовому палаці не вибито й шибки, а зі стін московського Кремля не випало й цеглини. Навіть монументи царям-катам оголошено пам’ятниками мистецтва. Росіянам, бачите, шкода: все-таки воно своє, рідне, хай лишається для історії. Як охоронна грамота, воно і в наступні часи буде викликати страх до сили, з допомогою якої на крові і кістках поневолених народів будувалася велич росіян.
Зате на Україні в роки війни і миру вони понищили всі українські національні святині або покрали їх і поховали в коморах та запасниках музеїв. А чому б і не знищити або не покрасти? Адже воно не їхнє, воно чуже!..
Чим керувалися секретар ЦК КПУ росіянин Постишев, його дружина єврейка Постоловська (тоді секретар Київського міськкому партії) та начальник Укрбуду єврей Меламуд, що дали згоду висадити в повітря найстаріший пам’ятник української архітектури — Михайлівський Золотоверхий монастир? Тим, чим керувалася військова влада, з наказу якої в 1941 р. висаджено в повітря унікальний Успенський собор Києво-Печерської лаври або коли та сама військова влада домагалася в 1965 р. знесення гордості всеслов’янської цивілізації — будинку Київської академії на Подолі. Всі вони керувалися одним: воно не наше, воно чуже. Що менше матимуть українці таких пам’ятників і споруд, то швидше забудуть, хто вони, тим покірніше схилять голови перед будь-яким Постишевим, Меламудом або іншим зайдою. Ось чому, крім усього іншого, українці, якщо ми дорожимо власною свободою, повинні мати свої, національні кадри, які б розуміли інтереси нації і уміли їх обстоювати і боронити. Київську академію врятовано для народу, для людства, для історії завдяки втручанню громадськості і особисто В.В.Щербицького, тодішнього голови уряду України.
По-друге, і це, можливо, найголовніше: в ході подій несмілий, затурканий переслідуваннями українець навчається досвіду політичної боротьби, пробує свої сили, пізнає смак не тільки вічних поразок, а й деяких перемог. Однією з причин національної трагедії українців досі була їхня апатія, відраза до політики. На відміну від єврея з його пристрастю до політиканства, українець, навпаки, міг встромити носа в купу гною і весь вік безпечно продовбатися на своїй грядці. Тільки тоді, коли йому дуже дошкуляло, він підводив голову і починав цікавитися, звідки і чому його пече. Його “політика” виливалася тоді в козаччину XVІ-XVІІ століть, у гайдамаччину XVІІІ ст. або в отаманщину XX ст. Тобто — в стихійний, неорганізований бунт, який неминуче зазнавав поразки. Але тепер українці дедалі більше переконуються, що самої голої сили не досить. Хитрість, організація, розум потрібні, потрібне вміння вести політику. Події останніх років показують, що українець з об’єкта політики намагається стати суб’єктом політики, її реальною і відчутною силою. Українець стає рішучий і сміливий. А це вже добра ознака.