Польський єврей Лео Йогіхес (він же Ян Тишко, чоловік Рози Люксембург) був у різний час членом ЦК соціал-демократії Королівства Польського і Литви, членом ЦК Російської СДРП, членом ЦК КП Німеччини і навіть секретарем ЦК КПН. В.Володарський, родом з Волині, спочатку брав участь в організаціях Бунду, в українській робітничій партії “Спілка”, був меншовиком і з перемогою революції став більшовиком.
Голова Московського ревтрибуналу Я.О.Берман спеціально їздив до Австро-Угорщини “делать революцию”391 і редагував там орган російської групи РКП(б) газету “Будапештская правда”. Інший комівояжер революції, М.М.Бородін (Грузенберг), опинився аж у Китаї, де він обіймав пост “високого радника” ЦВК Гоміндану. Спочатку бундівець, потім російський соціал-демократ, потім діяч Американської соціалістичної партії, повернення у 1918 р. до Москви, вступ до партії більшовиків і, нарешті, - місія в Китай, де він “горячо взялся за укрепление китайской национально-революционной партии”, - як патетично атестує енциклопедія діяльність цього нічим не примітного єврея із білоруського містечка Яновичі Вітебської губернії.
Діячами типу Бородіна — Грузенберга повнилися вщерть канцелярії Комінтерну та інших міжнародних організацій. Третій Інтернаціонал створювався не для потреб сіонізму, а для благородної справи визволення трудящих. І не вина цієї революційної організації, що її перетворили на своєрідний філіал сіоністського центру. Секції Інтернаціоналу, особливо в своєму верхівковому складі, були переважно єврейськими.
Для прикладу можна послатися на Компартію США. Генеральним секретарем партії з 1930 по 1944 р. був Ерл Браудер (Діксон), який виявився потім опортуністом. Керівні пости в партії довгий час займали Герберт Аптекер, Олександр Біттельман, Майкл Голд, Джон Гейтс (Ізраїль Регенштрайф), Джозеф Норт, Говард Фаст і ін.
Як делегати “братніх партій” єврейські комерсанти од революції систематично обиралися у Москві на пленуми і конгреси Інтернаціоналу, звідки їм, немов із спостережного пункту, було добре видно становище в різних країнах, розстановку політичних сил, загальну життєву кон’юнктуру, яку вони потім використовували у своїх егоїстичних, гегемоністських цілях.
На ІІ конгресі Комінтерну (1920), який прийняв надзвичайно важливі рішення з національно-колоніального питання, не було чути голосу колоніальних і залежних народів. Зате діячі різних єврейських організацій всіляко обстоювали права “национальных меньшинств (тобто євреїв) на территориях со смешанным населением (на Украине, в Польше, Белоруссии)”, зокрема їхнє право “на одинаковое влияние на ход государственных дел”.392 Розпустивши язик на всю губу, ці діячі звинувачували один одного у сіонізмі, спритно маскованому революційними фразами. Представник партії Комуністичний Бунд Фрумкіна говорила, натякаючи на Поалей Ціон: “Сионисты ведут свою работу во всех странах среди отсталых еврейских рабочих масс, способствуя возникновению в определенных кругах сионистских течений, старающихся за последнее время спрятаться под маской коммунистической фразеологии”.393
Їй відповів представник партії Поалей Ціон (робітничий сіонізм) Кон-Ебер: “Партия тов. Фрумкиной, Коммунистический Бунд, хочет просто использовать случай, чтобы разогреть свой суп на огне мелочной борьбы партий, которую они хотели бы разжечь на Конгрессе. Тов. Фрумкина, представительница партии, которая еще вчера поддерживала контрреволюционные правительства России, вожди которой. Дан и Либер, считались виднейшими фигурами меньшевистской контрреволюции, утверждает, что мы, представители Поалей Цион, прикрываем нашу деятельность коммунистической завесой”.394
В цілому ж, як зазначалось, дебати на конгресі “уклонились в сторону” і “приняли такой оборот, с которым не может согласиться ни один человек, знакомый с нуждами коммунистической национальной политики”.395
Керівною силою Інтернаціоналу, офіційно визнаною всіма зарубіжними партіями, була делегація РКП, до якої, крім Леніна, входили схильні до сіонізму діячі — Зінов’єв, Бухарін, Троцький, Радек, П’ятницький. Головою Виконкому Комінтерну, як уже сказано, був Зінов’єв, який з допомогою своїх підручних по апарату Виконкому (Вуйовича, Гуральського та ін.), а також однодумців із зарубіжних партій розчищав шлях Троцькому до поста Генсека ЦК ВКП(б), водночас насаджував свою диктатуру в Комінтерні. Підтвердженням особливих “заслуг” Зінов’єва мало служити, зокрема, перейменування колишнього Єлисаветграда у м. Зінов’євськ, тепер Кіровоград.