Методів обману громадської думки сила-силенна. Це невичерпний кодекс підлості й безчестя, створений, проте, далеко не найгіршими умами людства, і євреї в цій справі не пасли задніх. Але саме тому він і небезпечний. Головним результатом застосування цих методів було те, що євреї за довгі роки перебування при владі в СРСР утвердили за собою в партії особливе, привілейоване становище. А раз у партії, та ще й правлячій, де вони займали командні пости, — то, значить, в усій радянській державі. Поволі і непомітно ці люди опинилися над суспільством, поза межами досягання його впливу. Це була своєрідна каста “недоторканних”. Правдами і неправдами вони “привчили” інших говорити, писати і навіть думати про себе за стандартами сіонізму: євреї — народ особливої долі, народ-світоч, народ-революціонер. Тобто, по-сіоністському, “богообраний” народ, тільки без компрометуючого в устах комуніста слова “бог”, під яким слід було розуміти Карла Маркса. Все, що не відповідало цій “лінії”, розцінювалося як “неповага” до євреїв, що було рівнозначним неповазі до марксизму як науки, ідеології і політики радвлади взагалі.
Цей специфічний культ єврейства був тією зручною ширмою, тією “обичайкою”, під якою сіоністська квочка висиджувала свої неподобства. З ними ми зустрічаємося на кожному кроці.
Багатьом пам’ятна історія з книжкою Т.Кичка “Іудаїзм без прикрас”. Вона видана в Києві 1963 року. Це перша в СРСР серйозна праця, в якій зі справді наукових позицій показується справжнє обличчя сіонізму й іудаїзму. Але саме тому, що ця книжка розкриває людям очі на серйозні речі, дуже неприємні для багатьох євреїв, її поява викликала велике занепокоєння в сіоністських колах у нас і за кордоном. Оскільки ці “кола” тісно пов’язані між собою і діють за принципом сполучених посудин, то гавкітня з обох боків знялася чимала. Цього демагогічного галасу перелякалися в Москві. Кремлівські стовпи комунізму завагалися у своїй рішучості вести боротьбу проти сіонізму і затрубили відбій. У газеті “Правда” з’явилася замітка, у якій ідеологічна комісія ЦК КПРС розшаркувалась, вибачалась і белькотала щось про “ошибочные положення” книги, які нібито “могут оскорбить чувства верующих и быть истолкованы в духе антисемитизма”.444
Своєю заявою ЦК партії не тільки відмежувався від автора і його книжки, а й від тих принципів, захистові яких вона присвячена. А цього тільки й треба було сіоністам. Стара як світ провокація! Можна уявити, як тріумфували ці шинкарчині діти, читаючи, як грізна КПРС виляє хвостом і плаксиво запевняє: “Більше не буду”. Звичайно, в масштабах країни це факт майже мікроскопічний. Але він показовий. Він свідчить про те, що сіоністські центри в обороні своїх інтересів куди більш наполегливі і послідовні, аніж керівництво КПРС у дотриманні власних принципів.
Припустімо, що книжка Кичка “за інерцією” була віддана в жертву спритно організованій “громадській думці”. Але що змушує нас робити тисячі інших, більш важливих поступок сіоністському нахабству?
Загальновідомий факт єврейського збиткування на Україні. В одному документі, який ми ще будемо цитувати, про євреїв сказано: “Експлуататорська сила їх велика, і шкода, якої вони завдають, безмежна”. Всупереч цій очевидній істині, друковані радянські джерела, ніби за якимсь сигналом, буквально німіють перед словом “єврей”. Коли заходить мова про соціальний склад і національне походження гнобителів українського народу, вони розв’язне плещуть язиками про українських поміщиків і буржуазію, питома вага яких близька до нуля, а євреїв не мають на увазі навіть серед “інших”. Більш того. Там, де в дійсності експлуататорами українців виступали винятково тільки євреї, у текстах історичних праць замість слова “єврей” шахрайськи підставляють слово “поляк” або “німець”.
Зі слів Маркса, цитованих уже на початку цієї праці, ми знаємо, що в Галичині саме “евреи захватили себе все (підкр. Маркса) выгодные промыслы и сделки, утвердились как мещанское сословие” і займалися там “порабощением народа”.445
Цей висновок Маркса підтверджують дослідження Костомарова, Антоновича, Драгоманова, Подолинського, Франка, Грушевського, які також тут цитувалися. Що ж пишуть з цього приводу, наприклад, автори львівського тому історії міст і сіл України? Вони твердять абсолютно протилежне: “У галицькі міста посунули польські та німецькі купці, ремісники, а місцеві опинились у важкому становищі… Розвиток економіки краю внаслідок цього значно уповільнився”.446