b. Відмова на основі підозр
«О. проти Норвегії» (O v Norway), 29327/95, 11 лютого 2003 року.
39. ... Він зауважує, що у своєму рішенні від 25 січня 1995 року Високий Суд узагальнив обвинувачення в сексуальних домаганнях, висунуті проти заявника у межах кримінальному судочинства, а також повторив вердикт присяжних і виправдувальний вирок суддів. Відтак він перейшов до розгляду питання про задоволення умов для присудження відшкодування відповідно до статті 444. Посилаючись на докази в кримінальній справі, Високий Суд визнав імовірним той факт, що дочка заявника зазнавала сексуальних домагань, і «[з] огляду на справу в цілому, ... [не] встановлює доведеності на основі критерію вагоміших доказів того, що [він] не вступав у статеві зносини з [нею]» ... на думку Суду, у мотивах свого рішення Високий Суд, безсумнівно, констатував наявність підозри щодо заявника в зв’язку з обвинуваченнями в сексуальному домаганні, щодо якої його виправдано.
40. Суд не забуває про те, що, підтримуючи рішення Високого суду, комітет Верховного Суду з питань апеляцій (Appeals Leave Committee) взяв до уваги й процитував своє попереднє тлумачення статті 444, дане у рішенні від 1994 року, в якому він ухвалив, що відмова в задоволенні вимоги про відшкодування збитків не послаблює певності і не ставить під сумнів раніше постановленого виправдувального вироку ... Суд визнає, що при тлумаченні відповідного припису закону докладено зусиль, щоб уникнути колізії з пунктом 2 статті 6. Однак він не переконаний в тому, що оспорені твердження, навіть якщо вони наведені разом із таким застереженням, не могли поставити під сумнів належність виправдувального вироку щодо заявника в несумісний з принципом презумпції невинуватості спосіб.
41. Отже, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
«Пуч Панелла проти Іспанії» (Puig Panella v Spain), 1483/02, 25 квітня 2006 року.
55. Європейський суд визнає, що відмова міністерства юстиції обґрунтовувалась тільки браком доказів про неучасть заявника у діях, в яких його обвинувачено. Із мотивування рішення міністерства юстиції чітко видно, що клопотання заявника було відхилене саме через підозри у його вині (або «непереконаності щодо його невинуватості»). Хоч це клопотання було подане відповідно до пункту 1 статті 294 LOPJ (loi organique relative au pouvoir judiciaire — основного закону з питань судочинства), яким передбачено, що право на відшкодування мають лише ті особи, яких виправдано або щодо яких остаточно закрито кримінальне провадження через брак (об’єктивний чи суб’єктивний) фактів, через які їм було висунуте обвинувачення, подібна вимога, за обставин цієї справи, безперечно, не розвіює сумнівів щодо невинуватості заявника. Справді, заявникові не запропонували довести свою невинуватість в рамках його клопотання до міністерства юстиції чи зазначеної судово-адміністративної процедури (див. Капо проти Бельгії (Capeau c. Belgique)). Водночас рішення міністерства та адміністративних інстанцій базувались на тому, що Конституційний суд у своєму рішенні за процедурою ампаро (ісп. amparo — захист, допомога — особлива процедура в праві Іспанії, що є засобом захисту основних конституційних прав особи, багато в чому схожа з конституційною скаргою), скасував обвинувальні вироки за недотримання принципу презумпції невинуватості, втім не підтверджуючи неучасть заявника у діях, на підставі яких проти нього порушено кримінальну справу.
56. ... Європейський суд підкреслив, що заявник, який не робив посилань на жодне з положень зазначеного закону у своєму оскарженні до міністерства, в рамках процедури оскарження ампаро зазначив неможливість застосувати статтю 294, враховуючи те, що він оскаржував остаточний термін покарання позбавленням волі, а не перебування в ув’язненні на етапі попереднього слідства. Суд також зауважує, що Конституційний суд помилково стверджував, що скарга заявника базувалась на передбаченій в статті 294 LOPJ можливості відшкодування за перебування в попередньому ув’язненні. Тому, видається, що національні органи визнали надмірну суворість, намагаючись застосувати цю статтю, якщо брати до уваги, що заявник не оскаржував своє попереднє ув’язнення, і також що не було ані виправдання, ані закриття кримінальної справи. Справді, застосування за аналогією цієї статті замість статті 292, яка передбачає розгляд загальніших ситуацій (судова помилка або неналежне відправлення судочинства), стали причиною того, що міністерство та національні судові інстанції розглядали питання про те, чи була достатньою мірою встановлена неучасть заявника та, на підставі цього факту, відхилили його клопотання.