За обідом батько, милуючись на свою Ежені, ще вродливішу в новій сукні, вигукнув:
— Сьогодні день народження Ежені,— запалімо камін. Це буде щаслива прикмета.
— Цього року панночка вийде заміж, ось побачите, — сказала дебела Нанон, виносячи рештки гуски — фазана бондарів.
— Не знаю, хто б їй був до пари в Сомюрі, — відповіла пані Гранде, кидаючи на чоловіка несміливий погляд, який показував, що бідолашна жінка страждала під гнітом цілковитого подружнього рабства.
Ежені з матір'ю мовчки обмінялися багатозначними поглядами.
Гранде глянув на дочку і весело вигукнув:
— Дитині минає сьогодні двадцять три роки; треба буде подумати про неї!
Пані Гранде була сухенька й худорлява жінка, жовта, як лимон, незграбна, млява, одна з тих жінок, які ніби створені для того, щоб їх тиранили. Ширококоста, витрішкувата, з великим носом, великим лобом, вона скидалася на зів'ялі плоди, вже без смаку й соку. Зуби вона мала чорні й рідкі, рот зморшкуватий, підборіддя, як то кажуть, «калошею». Однак це була предобра жінка, справжня ла Бертельєр. Абат Крюшо не раз знаходив привід сказати їй, що колись вона була непогана з себе, і пані Гранде вірила цьому. Янгольська лагідність, покірливість комахи, мордованої дітьми, рідкісна побожність, смиренність, добре серце викликали загальне співчуття й повагу до неї. Чоловік ніколи не давав їй на дрібні витрати більше як шість франків, хоч своїм посагом та спадщиною ця зовні смішна жінка принесла панові Гранде понад триста тисяч франків; а проте вона завжди відчувала таке приниження від своєї залежності та поневолення, повставати проти якого їй не дозволяла природжена делікатність, що ніколи не попросила в чоловіка жодного су і не зробила жодного зауваження щодо паперів, котрі нотар Крюшо давав їй підписувати. Гордість, нерозумна й затаєна гордість, душевна шляхетність, що їх не визнавав і раз у раз зневажав пан Гранде, брали гору в поведінці цієї жінки. Вона незмінно ходила в сукні з зеленуватого левантину, якої не скидала цілий рік, у великій білій бавовняній хустці на плечах та в солом'яному капелюсі й майже завжди у фартусі з чорної тафти. Рідко виходячи з дому, вона зношувала мало черевиків. Одне слово, для себе вона ніколи нічого не вимагала. Інколи, згадавши про те, скільки часу минуло з дня видачі дружині шести франків, Гранде відчував докори сумління і давав їй від продажу річного збору винограду певну суму «на шпильки». Чотири-п'ять луїдорів голландця чи бельгійця, який скуповував у Гранде виноград, становили найпевнішу суму річних прибутків пані Гранде. Але після того як вона отримувала свої п'ять луїдорів, чоловік часто питав її, ніби в них був спільний гаманець: «Ти можеш мені позичити кілька су?» І бідна жінка, щаслива тим, що може щось зробити для чоловіка, який, за словами сповідника, був її паном і господарем, повертала йому за зиму кілька екю з грошей «на шпильки». Коли Гранде витягав з кишені сто су, призначені на дрібні місячні витрати — нитки, голки, на доччин туалет, — він ніколи не забував, застебнувши жилетну кишеню, спитати дружину:
— А тобі, мати, нічого не треба?
— Я подумаю, друже мій, — відповідала пані Гранде з почуттям материнської гідності.
Марна велич душі! Гранде вважав себе дуже щедрим щодо своєї дружини. Хіба філософи, подибуючи отаких, як Нанон, пані Гранде й Ежені, неслушно вважають, що в основі волі провидіння лежить іронія?
Після обіду, за яким уперше зайшла мова про шлюб Ежені, Нанон пішла в кімнату пана Гранде по пляшку смородинівки і мало не впала, спускаючись звідти по сходах.
— От бидло, — сказав їй хазяїн, — чи тебе вже ноги не носять?
— Пане, там же один східець ледве тримається.
— Це правда, — мовила пані Гранде. — Ви давно вже мали б розпорядитися, щоб полагодили сходи. Вчора Ежені ледве не звихнула там ногу.
— Зажди, — звернувся Гранде до Нанон, помітивши, що вона дуже зблідла, — сьогодні день народження Ежені, і ти мало не впала, з цієї нагоди випий чарку смородинівки, щоб підкріпитися.
— По щирості, я її заслужила, — сказала Нанон. — На моєму місці будь-хто розбив би пляшку, та я швидше лікоть розіб'ю, а пляшку таки втримаю.
— Бідолашна Нанон! — сказав Гранде, наливаючи їй смородинівки.
— Ти забилася? — співчутливо спитала Ежені.
— Ні, я крутнулась і втрималася крижами.
— Ну, заради дня народження Ежені,— сказав Гранде, — я полагоджу ваш східець. Нема у вас кмітливості ступати в куток, де він ще міцний.
Гранде узяв свічку, лишивши дружину, дочку й служницю при світлі каміна, що вже добре розгорівся, і пішов у кухню по дошки, цвяхи та інструмент.