— А що ж поробиш проти жандармів, старий п'янице? — сказав йому Водуайє.
— Ну, хіба ми нашими косами не поперерізуємо ноги їхнім коням? Вони зразу ж опиняться на землі, рушниці в них не заряджені, а коли вони побачать, що їх один проти десяти, доведеться їм забиратися геть. Якби піднялися всі три села та двох-трьох жандармів було б вбито, всіх же не потягли б на гільйотину? Мусили б вони поступитися, як десь у Бургундії, куди в такій же справі пригнали цілий полк. Ну що ж! Полк забрався назад, а мужики й досі все ще ходять в ліс, як ходили туди багато років, отак само, як у нас.
— Раз уже вбивати, — сказав Водуайє,— найкраще вбити одного; та так, щоб, не попавшися, віднадити всіх армінаків від наших місць.
— Якого ж із цих розбійників? — спитав Ларош.
— Мішо, — сказав Курткюїс. — Він має рацію, Водуайє, велику має рацію. От побачите, що коли притінити хоч одного сторожа, то не легко буде знайти любителя стерегти і в день. Вони ж сидять у лісі весь день, та й вночі не виходять. Просто чорти якісь!
— Хоч куди сунетеся, — сказала сімдесятирічна стара Тонсар, висовуючи своє пергаментне обличчя, порите тисячею ямок, прорізане парою зелених очей, обрамоване брудними пасмами сивого волосся, що вибивалося з-під червоної хустки, — хоч куди сунетеся, обов'язково знайдете їх, і вони вас затримають; вони оглянуть вашу в'язку; коли ж у ній буде хоч одна зрізана гілка, хоч один прутик найгіршої ліщини, вони заберуть в'язку і складуть протокол; так вони й казали. Ух, мерзотники! Їх не можна обдурити, а коли вони вам не вірять, то ще примусять розмотати в'язку… їх тут три собаки, і всі не варті двох ліарів. Вбити їх, це Францію, далебі, не поруйнує!
— Маленький Ватель ще не такий поганець, як інші! — сказала пані Тонсар-невістка.
— Він? — вигукнув Ларощ. — Він свою службу так само робить, як і інші; із смішної історії, правда, він сміється разом з вами, тільки ближче з ним від цього не станете; він найвредніший з усіх трьох і такий же бездушний до бідного люду, як Мішо.
— А в пана Мішо все ж гарненька дружина, — сказав Ніколя Тонсар.
— Вона вагітна, — сказала стара. — Тільки, як справа отак піде далі, її маляті зроблять кумедні хрестини, коли вона отелиться.
— О, всі ці паризькі армінаки, — сказала Марі Тонсар, — не можна з ними й посміятися… а коли й буває таке, вони все одно пропишуть вас у протокол, не турбуючись про вас, ніби це й не вони сміялися…
— А ти пробувала їх закрутити? — сказав Курткюїс.
— Ще б пак!
— Все ж, — рішуче сказав Тонсар, — вони такі ж люди, як і всі інші: можна й до них добратися.
— Та, слово честі, що ні,— заперечила Марі, продовжуючи свою думку, — вони зовсім не сміються; не знаю, чого такого їм дають усередину, бо, після всього, молодчик з павільйону, той хоч жонатий, а Ватель, Гайяр і Штейнгель — ні; у них нема нікого в усьому краї, жодна жінка на них не зазіхає…
— Подивимося, як підуть справи під час збирання хліба й винограду, — сказав Тонсар…
— Вони не перешкодять збирати колоски, — сказала стара.
— Ну, як сказати, — відповіла невістка Тонсар. — їхній Груазон казав так, що пан мер надрукує об'яву, де буде написано, що ніхто не може збирати колоски без посвідки про бідність. А хто її даватиме? Він же сам! Він їх багато не дасть. Він ще надрукує заборону виходити в поле, аж поки буде вивезено останній сніп.
— От як! Та він гірший за всякий град, отой кірасир! — вигукнув Тонсар, не тямлячи себе.
— Я про це дізналася тільки вчора, — відповіла його дружина, — коли піднесла Груазонові скляночку вина, щоб витягти з нього якусь новину.
— От теж щасливчик! — сказав Водуайє.— Поставили йому будинок, дали йому гарну жінку, є в нього прибутки, живе він, як твій король. А я двадцять років прослужив польовим сторожем і нажив собі тільки застуду.
— Так, він щасливець, — сказав Годен, — в нього є своє добро…
— Сидимо ми тут, як справжнісінькі дурні! — вигукнув Водуайє.— Ходімо, глянемо хоч, що там діється в Коншах; тамтешні ж нетерплячіші за нас…
— Ходімо, — сказав Ларош, не зовсім твердо стоячи на ногах. — Коли я не покінчу там з одним або з двома, то я не я буду.
— Ти? — сказав Тонсар, — ти дав би забрати хоч усю громаду. А я, коли хто торкне мою стару, — ось вона, моя рушниця, вона промаху не дає.
— Ну, гаразд, — звернувся Ларош до Водуайє,— хай тільки заберуть кого з Коншів, і один жандарм полетить з ніг.
— Сказано, дядьку Ларош! — вигукнув Курткюїс.
— Сказано, — відповів Водуайє,— та не зроблено і не буде зроблено… І яка рація в тому, що тебе відшмагають?.. Вже, коли вбивати, то краще вбити Мішо.