Під час цієї сцени Катрін Тонсар вартувала біля дверей шинку; вона повинна була вчасно попередити завсідників, щоб вони замовчали, коли хтось пройде мимо. Незважаючи на те, що випите вино вдарило в ноги, усі присутні скоріше вилетіли, ніж вийшли, з шинку, і войовничий пал повів їх до Коншів шляхом, який на протязі чверті льє лежить вздовж стіни егського парку.
Конші були справжнім бургундським селом з однією вулицею, на якій лежав великий шлях. Деякі будинки були з цегли, інші глинобитні; але всі вони мали жалюгідний вигляд. Департаментський тракт з Віль-о-Фе підходив до села ззаду, і звідси воно було досить мальовниче. Між великим шляхом і ронкерольськими лісами, що становили продовження егських лісів і прикривали всі висоти, протікала невелика річка, де кілька досить красиво згрупованих будинків оживляло пейзаж. Церква і священицький будинок становили окрему групу, звідки відкривався краєвид на грати егського парку, який доходив до цього місця. Перед церквою лежав обсаджений деревами майдан, на якому змовники з «Великих-ГУ-синіх» побачили жандармів і прискорили свій навальний крок. У цей момент з Коншської брами виїхало троє вершників, і селяни пізнали генерала, його слугу й начальника охорони Мішо, які галопом помчали до майдану; Тонсар і його компанія наспіли туди на кілька хвилин пізніше. Правопорушники, чоловіки й жінки, не чинили жодного опору; всі вони стояли, оточені п'ятьма суланжськими жандармами і п'ятнадцятьма іншими, приїжджими з Віль-о-Фе. Все село зібралося тут. Діти, батьки й матері арештованих метушилися туди й сюди і приносили їм усе потрібне на час їх ув'язнення. Досить цікаве видовище являла ця розлючена, але майже мовчазна сільська юрба, яка начебто прийняла якесь рішення. Розмовляли тільки жінки — старі й молоді. Діти й дівчатка-підлітки здерлися на складені дрова та купи каміння, щоб краще бачити всі події.
— Вони добре обрали час, ці гусари гільйотини, приїхали саме на свято…
— Що ж, то ви так і дасте забрати свого чоловіка? А що з вами буде за ці три місяці, найкращі в році, коли поденщина оплачується так дорого?..
— Ось хто справжні злодії!.. — відповіла жінка, загрозливо дивлячись на жандармів.
— Що це ви, стара, на нас скоса дивитесь? — сказав вахмістр. — Майте на увазі, що з вами скоро впораються, коли ви дозволите собі нас лаяти.
— Я нічого не сказала, — поспішила відповісти жінка з приниженим і жалюгідним виглядом.
— Я щойно чув слова, про які я міг би примусити вас пошкодувати…
— Ну, ну, діти мої, спокійніше! — сказав коншський мер, що разом з тим був і поштмейстером. — Якого чорта! Цим молодцям дано наказ, мусять же вони його виконувати.
— Правильно! Все це від егського пана… Ну, зачекай же ти!
У цю мить генерал виїхав на майдан, і його поява збудила певне ремствування, на яке він не звернув жодної уваги; він попрямував до жандармського лейтенанта з Віль-о-Фе, і, після того, як він сказав йому кілька слів та передав якийсь папір, офіцер обернувся до своїх людей і сказав:
— Відпустіть заарештованих, генерал добився для них помилування від короля.
У цю мить генерал де-Монкорне півголосом розмовляв з коншським мером, але після кількох хвилин розмови мер, звертаючись до засуджених, які мали ночувати в тюрмі й були дуже здивовані своїм визволенням, сказав їм:
— Друзі мої, подякуйте панові графу, це йому ви зобов'язані скасуванням вироків; він просив про ваше помилування в Парижі і дістав його на честь річниці повернення короля… Сподіваюсь, що надалі ви будете краще поводитися щодо людини, яка сама так добре з вами поводиться, і не будете завдавати шкоди її володінням… Хай живе король!
І селяни з захопленням гукнули: «Хай живе король!», щоб не гукнути: «Хай живе граф де-Монкорне!».
Цю сцену дотепно придумав генерал по згоді з префектом і департаментським прокурором суду; бо було визнано бажаним, показавши твердість для підтримання авторитету місцевих властей і для впливу на дух селян, виявити в той же час і м'якість, з огляду на велику делікатність обставин. І справді, опір селян, якби він стався, поставив би власті у великі труднощі. Як сказав Ларош, не можна було тягти цілу громаду на гільйотину.
Генерал запросив на сніданок коншського мера, лейтенанта і вахмістра. Бланжійські змовники лишилися в коншському шинку, де визволені правопорушники пропивали гроші, взяті для життя в тюрмі, а бланжійська компанія, звичайно, приєдналася до загальної гульні, бо селяни словом «гульня» визначають усякі веселощі. Пити, лаятися, битися, наїдатися й повертатися додому п'яним та хворим — усе це означає «гуляти».