Ця похмура картина була вразливою для старого солдата, що мав добре серце; генерал сказав Мішо:
— Мені тяжко бачити це. Треба розуміти важливість цих заходів, щоб виконувати їх.
— Якби всі землевласники наслідували ваш приклад, жили б на своїх землях і робили б стільки добра, скільки робите його ви, мій генерале, то не лишилося б, — не скажу бідняків, бо вони завжди будуть, а людей, які б не могли прожити своєю працею.
— Мери Коншів, Серне й Суланжа прислали нам своїх бідняків, — сказав Груазон, перевіривши посвідки про бідність. — Це неправильно…
— Звичайно, неправильно, але зате наші бідняки підуть в їх громади, — сказав граф. — На цей раз досить домогтися хоч би того, щоб вони не тягали снопів; все треба робити поступово, — сказав він, виїжджаючи.
— Ви чули, що він каже? — спитала стару Бонебо стара Тонсар, бо останні слова граф вимовив не так тихо, як попередні, і вони дійшли до вух однієї з цих двох старих, що стояли на дорозі, яка пролягала вздовж поля.
— Атож; це ще не все: сьогодні зуб, завтра вухо; якби вони знайшли смачнішу приправу, щоб з'їсти наші тельбухи замість телячих, вони попоїли б християнського м'ясця! — відповіла їй стара Бонебо, показавши графові, який проїжджав мимо, свій грізний профіль, і моментально надала йому лицемірного виразу з допомогою медового погляду та солодкої гримаси; вона тут же поспішила зробити низький уклін.
— Ви теж прийшли підбирати колоски, хоч моя дружина дає вам добрий заробіток?
— Ех, любий паночку, хай спасе вас господь при доброму здоров'ячку! Але ж бачите, хлопець мій мене об'їдає. Мушу приховати жменьку зерна, щоб мати хліб на зиму. Поназбираю ще трошечки… воно й легше буде!
Збирання колосків небагато давало збирачам. Почуваючи за собою підтримку, фермери та орендарі вимагали чистої косовиці, стежили за збиранням та в'язанням снопів, так що більш не було зловживань і крадіжок, принаймні таких, як у попередні роки.
Звикнувши збирати чималу кількість колосків і даремно шукаючи їх і цього разу, фальшиві, як і справжні бідняки, забувши про коншське помилування, пройнялися глухим невдоволенням, яке роз'ятрювали Тонсари, Курткюїс, Бонебо, Ларош, Водуайє і Годен та їхні соратники по шинку. Ще гірше було із збиранням винограду, бо підбирання залишених ягід розпочалося тільки після того, як весь виноград було знято і виноградники особливо старанно оглянув Сібіле. Усе це до крайності збентежило голови; але коли лежить така величезна прірва між класом, що хвилюється й лютує, і класом, проти якого ця лють звернута, — слова завмирають; помітити, що там бродить усередині, можна тільки з одних вчинків, бо невдоволені йдуть працювати під землю, наче кроти.
Суланжський ярмарок пройшов досить тихо, крім кількох сутичок між вищим і другорозрядним міським товариством, спричинених неспокійним деспотизмом королеви, що не бажала примиритися з владою, яку набула й закріпила прекрасна Ефімі Плісу над серцем блискучого Люпена, прикувавши до себе непостійний пал його, мабуть, остаточно.
Граф і графиня не з'явилися ні на суланжському ярмарку, ні на святі в «Тіволі», і це їм закинули як злочин Судрі, Гобертени та їх прибічники. «Це пиха, це зневага», — казали в салоні пані Судрі. Графиня тимчасом намагалася заповнити порожнечу, яку утворив від'їзд Еміля, тим глибоким інтересом, що притягує високі душі до добра, яке вони роблять, або думають, що роблять; граф, зі свого боку, з не меншим запалом віддався практичним поліпшенням у справах управління маєтком, що мали, на його думку, сприятливо відбитися на становищі, отже, й на звичаях місцевих жителів. Підтримувана порадами й досвідом абата Бросета, пані де-Монкорне потроху набувала статистично правильного уявлення про бідні родини громади, про їх внутрішні взаємини, про їх потреби, засоби існування та розумні заходи, якими треба було допомагати їх роботі, не втягуючи в лінощі та неробство. Графиня послала Женев'єву Нізрон — Пешіну в Оссерський монастир під приводом навчання її шиття з тим розрахунком, щоб дівчинка могла згодом піти до неї на службу, а насправді, щоб охоронити її від мерзенних зазіхань Ніколя Тонсара, якого Рігу зумів-таки визволити від військової служби; графиня вважала також, що релігійне виховання, монастирський лад життя й нагляд черниць зможуть приборкати палкі пристрасті цієї передчасно розвиненої дівчинки, чорногорська кров якої іноді уявлялась їй, наче грізне полум'я, готове навіть здалека спалити сімейне щастя її вірної Олімпії Мішо.