— Ці люди ніколи не продаються, — сказав Сібіле, — коли злочин іде їм на користь і зроблений навмисне; не можна ж заперечувати, що цю диявольську вигадку наперед обдумано, зроблено з розрахунком…
— Так, але тисяча франків — це для них один або два арпани землі.
— Спробуємо, — сказав Сібіле, — за півтори тисячі я беруся знайти зрадника, особливо, коли він буде впевнений, що його не видадуть.
— Але будемо поводитися так, ніби нічого не знаємо, а я особливо; було б краще, якби ви це розкрили без мого відома; інакше ми ризикуємо стати жертвами яких-небудь комбінацій; цих розбійників доводиться більше остерігатися, ніж ворога на війні.
— Але це ж ворог і є! — сказав Блонде.
Сібіле спідлоба кинув на нього погляд людини, що добре зрозуміла значення слів, і вийшов з кімнати.
— Не люблю я вашого Сібіле, — зауважив Блонде, коли почув звук зачинених вхідних дверей, — це фальшива людина.
— Поки що не можна нічого сказати про нього, — відповів генерал.
Блонде пішов до себе написати кілька листів. Він втратив безтурботну веселість перших днів; він був збентежений і неспокійний; це було не передчуттям, як у пані Мішо, а скоріше чеканням передбаченого і неминучого нещастя. Він казав собі:
«Усе це скінчиться погано; і коли генерал не прийме твердого рішення і не відступить з поля бою, де його переважає численність ворогів, — буде чимало жертв; хто зна, чи зможе ще він з дружиною вибратися звідси цілими й здоровими? Боже мій! Піддавати таким небезпекам таке чарівне, таке віддане й бездоганне створіння! І він думає, що кохає її! Ну, що ж, я розділю їх долю, і коли я не зможу їх врятувати, то загину разом з ними».
VIII. Сільські чесноти
Марі Тонсар сиділа вночі на краю містка по суланжському шляху, очікуючи Бонебо, що, як звичайно, провів день у кав'ярні. Вона почула його ще здалека, і його хода вказала їй, що він був п'яний і програвся, бо він співав, коли був у виграші.
— Це ти, Бонебо?
— Я, дитинко…
— Що це з тобою?
— Я заборгував двадцять п'ять франків, і мені можуть разів з двадцять п'ять звернути шию перед тим, як я їх десь знайду.
— Ну, так-от, ми можемо мати п'ятсот, — сказала вона йому на вухо.
— О! Це треба вбити когось; а я хочу ще жити…
— Мовчи! їх пропонує Водуайє, коли ти даси йому захопити твою матір біля дерева.
— Я краще вб'ю людину, ніж продам свою матір. В тебе є своя бабця, Тонсарша; чому ти її не викажеш?
— Я б спробувала, та батько розсердиться і не дасть мені зробити цю штуку.
— Це так… Тільки однаково, моя мати в тюрму не піде… Бідна старенька! Вона пече мені хліб, добуває одяг, не знаю звідки… Піти в тюрму… та ще через мене! Я не мав би ні серця, ні нутрощів. Ні, ні!.. І, боячись, щоб її якось не було продано, звелю їй сьогодні ж ввечері більше не підрізувати дерева.
— Ну, що ж, хай батько робить як знає, а я скажу йому, що є нагода заробити п'ятсот франків, і нехай він запитає бабусю, чи згодна вона. Сімдесятирічну стару анізащо в тюрму не посадять. А потім їй там було б навіть краще, ніж на своєму горищі…
— П'ятсот франків!.. Я поговорю з матір'ю, — сказав Бонебо, — коли вона справді не від того, щоб віддати їх мені, я б їй трошки виділив на життя в тюрмі; буде собі прясти, непогано згає час, їжа добра, хата тепла, турбот набагато менше, ніж у Коншах. До завтра, дитинко… Нема часу мені з тобою базікати.
На другий день, о п'ятій ранку, ще вдосвіта, Бонебо та його мати стукали в двері «Великих-ГУ-синіх», де тільки сама стара Тонсар уже була на ногах.
— Марі,— вигукнув Бонебо, — справу зроблено!
— Чи не вчорашню справу з деревами? — сказала стара Тонсар. — Все скінчено, я беруся за неї.
— Ото ще новини! Пан Рігу обіцяв моєму хлопцеві арпан землі за цю ціну…
Обидві старі засперечалися, яку з них продадуть її діти. На галас суперечки піднявся весь дім. Тонсар й Бонебо стали кожен на сторону своєї матері.
— Тягніть соломинку, — запропонувала пані Тонсар-молодша.
Щаслива соломинка припала шинкові. Через три дні, на світанку, жандарми привели з глибини лісу в Віль-о-Фе стару Тонсар, яку начальник охорони, його помічники й польовий сторож спіймали на гарячому з непридатним терпугом, яким проривали кору, і лещатами, що ними злочинці загладжували кільцеподібний виїм на взірець полірованого сліду, що лишає черв'як. У протоколі встановлено було, що цю віроломну операцію зроблено над шістдесятьма деревами на просторі, радіусом у п'ятсот кроків. Стару Тонсар перевели в Оссер; справа підлягала розглядові суду присяжних.