Карел Чапек
ФАБРИКА АБСОЛЮТУ
ПЕРЕДМОВА
Подальшу передмову я, власне, хотів написати ще до першого видання; проте не зробив цього, – чи то з лінощів, які, здається (я вже не пам’ятаю), напали мене, чи то з фаталізму, – бо я вважаю, що передмовою вже нічого не виправиш. Та коли книжка вийшла в світ, я прочитав про неї кілька заслужених зауважень: що вона, мовляв, гірша за Бальзакові “Пошуки абсолюту”, і що закінчується вона вульгарною сценою поїдання ліверних ковбасок, а головне – що це не справжній роман. Ну, оце вже хтось сказав – як в око вліпив Я визнаю, що це й зовсім ніякий не роман. Отож я хочу зараз, на своє виправдання, розповісти, за яких обставин з цієї книжки не вийшло роману.
Одного весняного дня, о четвертій годині пополудні, я дописав “R.U.R”, а потім з полегкістю кинув геть ручку і вийшов прогулятись на Небозізек. Спочатку мені було так гарно, так легко: нарешті спекався цієї каторги! Далі з’явилось почуття якоїсь порожнечі, а врешті я помітив, що нуджуся нестерпно. От я й сказав собі, що день уже однаково зіпсований, тож піду краще додому та напишу фейлетон для газети. Вирішуючи щось таке, звичайно, не маєш ані найменшого уявлення, про що ж ти писатимеш; тому спочатку .довгенько ходиш по кімнаті, насвистуєш якусь пісеньку й не можеш відігнати настирливого мотивчика або ловиш мух. А потім тобі врешті щось спаде на думку, і ти починаєш писати. Отак і тоді мені пригадався один давній задум, я нарізав паперу і заходився писати фейлетон.
Коли я вже списав дві сторінки й перейшов на третю, то побачив, що для одного фейлетона тут матеріалу забагато: з цього могло б вийти цілих шість фейлетонів. І моє писання застрягло на третій сторінці, урвавшись посеред речення.
Через два місяці, коли я був на селі, задощило, і мене опала самотність. Не було іншої ради: я купив паперу й узявся писати ті шість фейлетонів. А дощі все не вщухали, та й тема мене захопила, тож і сталося так, що я написав цілих дванадцять розділів і розподілив матеріал ще для шести. А потім послав ті дванадцять розділів до газети, щоб їх друкували по одному в понеділковому додатку[1], і заприсягся, що тим часом допишу кінець.
Та життя наше незглибне: вийшло в світ уже одинадцять розділів, а я не написав більше ні рядка. Я забув, чому до цього взявся, а головне – забув, що маю писати далі. Друкарня квапила мене, щоб надсилав закінчення: і тоді я, мов та дівчина в казці, кинув на дорогу назад себе новий розділ, щоб мені хоч на кілька днів дали спокій. Утікаючи від невідчепної друкарні, я кидав назад розділ за розділом: хотів відірватись від неї, але “вона за мною скік та скік”. Я ключкував, мов цькований собаками заєць; я кидався в усі боки, щоб виграти час і хоч сяк-так виправити те, що напсував у тому поспіху. Скажіть же самі, чи не протримався я таки досить довго: адже минуло ще цілих вісімнадцять розділів, поки я нарешті підніс білий прапор кінця. А ще твердять, ніби в книжці нема зв’язного сюжету! Хіба це не епічний і водночас драматичний сюжет, коли автор, гнаний ериніями, втікає на гірську турбазу й до затишних редакцій, на острів Сент-Кілду, до Градця-Кралове, на тихоокеанський атол, до Семи Халуп[2], а врешті – за стіл у трактир Дамогорських, щоб там, схрестивши на грудях руки й кидаючи в обличчя своїм переслідувачам останні аргументи, здатися? Стежте, затамувавши дух, як він до останньої хвилини вірить, що – немилосердно гнаний – усе ж таки прямує до якоїсь мети і сам женеться за якоюсь ідеєю; і хоч у тридцятому розділі йому забракло снаги, та й далі його не покидає дивна віра, ніби в тій кривулястій дорозі, що нею він тільки-но пробіг, був якийсь єдиний сенс. Оце вам справжній сюжет роману, що насправді є не романом, а серією фейлетонів; тому я зараз і пришпилюю на нього цю додаткову назву.
Жовтень 1926 р.
Карел Чапек
РОЗДІЛ І. Оголошення
На Новий 1943 рік пан Г. X. Бонді, голова правління компанії МЕАТ, читав газети, як і щодня; він перебіг очима трохи невиразні повідомлення з театрів воєнних дій, обминув урядові кризи і під усіма вітрилами (оскільки обсяг “Лідових новін” уже давно виріс у п’ять разів, цих вітрил вистачило б і на довколасвітнє плавання) виплив у рубрику “Національна економіка”. Там він довгенько крейсував, а потім згорнув вітрила й став гойдатися на хвилях мрій.
“Вугільна криза, – думав він. – Шахти вичерпуються. Остравський басейн припиняє видобуток на кілька років. Хай йому біс, це ж катастрофа! Доведеться завозити верхньосілезьке вугілля; підрахуйте, будь ласка, на скільки це збільшить собівартість нашої продукції, а потім розказуйте мені про конкуренцію! Сидимо в калюжі; а як Німеччина ще підніме тарифи, то можна буде закривати крамничку. І акції “Промислового” теж упали. Господи, які жалюгідні умови. Які сміховинні масштаби, яка дурна тіснота, обмеженість, ніякого тобі розмаху! Ох, проклятуща криза!”
1
“Понеділок” (“Понделнік”) –