Ця уявна картина сповнила пана Бонді задоволенням і зворушенням. “Треба послати до Марека свого секретаря, – подумав він. – Зараз. Або не пізніш як завтра. А що мені робити сьогодні? Святковий день, на завод іти не треба. По суті, у мене вихідний... Ох, ці мізерні масштаби! Цілий день нема чого робити. А може, самому?..”
Г. X. Бонді завагався. Це все ж таки ніби якась пригода – подивитись на злидні того дивака у Бржевнові “Ми ж, урешті, були такими друзями! А спогади мають свої права. Поїду!” – вирішив пан Бонді. І поїхав.
Потім йому було трохи нудно, коли машина кружляла по всьому Бржевнову, розшукуючи найубогіший будиночок з номером 1651. Довелось розпитувати в поліції.
– Марек, Марек... – порпався в своїй пам’яті інспектор. – Це, мабуть, інженер Рудольф Марек, Марек і компанія, фабрика електроламп, вулиця Міксова, номер тисяча шістсот п’ятдесят один.
Фабрика електроламп!.. Пан Бонді відчув розчарування, навіть досаду. То Рудо Марек живе не в мансарді! Він фабрикант і продає “з особистих мотивів” якийсь винахід! Е, друзяко, це тхне банкрутством, або ж я не Бонді.
– А ви не знаєте, як справи в пана Марека? – спитав він ніби мимохідь у інспектора поліції, вже сідаючи в машину.
– О, прекрасно! – відповів інспектор. – Така гарна фабрика. Знаменита фірма, – додав він з місцевим патріотизмом. – Багатий чоловік, – провадив він. – І страшенно вчений. Весь час якісь досліди робить.
. – Вулиця Міксова, – звелів пан Бонді шоферові.
– Третя вулиця праворуч! – гукнув інспектор навздогін.
І ось уже пан Бонді дзвонить біля хвіртки житлового флігеля, по стінах дикий виноград. “Гм... – сказав собі пан Бонді. – В цьому бісовому Марекові й завжди буз такий гуманний та реформістський душок”. І ось уже назустріч йому виходить на ґанок сам Марек, Рудо Марек; він страшенно худий і поважний, сповнений якогось благородства. У Бонді дивно стискається серце від того, що Рудо Марек уже не такий молодий, як колись, і не оброслий кудлатою бородою, як той винахідник, що він зовсім не такий, як уявляв собі пан Бонді, його навіть пізнати важко;, та перше ніж він як слід усвідомив своє розчарування, інженер Марек уже подає йому руку й тихо каже:
– О, ти вже й приїхав, Бонді! Я тебе чекав.
РОЗДІЛ II. Карбюратор
– Я тебе чекав! – повторив Марек, посадовивши гостя в м’яке шкіряне крісло.
Нізащо в світі Бонді не признався б у своєму фантазуванні злидаря-винахідника.
– Та невже! – трохи силувано виявив він свою радість. – От так збіг! Бо й мені сьогодні вранці згадалося, що ми вже двадцять років не бачились! Двадцять років, подумай лишень, Рудо!
– Гм... – гмукнув Марек. – То ти, значить, хочеш купити мій винахід?
– Купити? – промовив Г. X. Бонді з ваганням у голосі. – Не знаю... Я про це ще не думав. Я хотів тебе побачити і...
– Не прикидайся, будь ласка! – перебив його Марек. – Я знав, що ти приїдеш. По таку річ – неодмінно. Бо такий винахід – це якраз для тебе. На ньому можна багато заробити... – він махнув рукою, прокашлявся й почав лекторським тоном: – Винахід, який я вам зараз продемонструю, означає більший переворот у техніці, ніж винайдення Уаттом парової машини. Коротко окреслюючи його суть, можна сказати, що йдеться, в теоретичному плані, про цілковите використання атомної енергії...
Бонді стримав позіх.
– Пробач... а що ти робив усі ці двадцять років? Марек трохи сторопіло звів на нього очі.
– Сучасна наука твердить, що матерія, тобто атоми, збудована з величезної кількості частинок енергії; атом – це, власне, кім’яшок з електронів, тобто найменших електричних частинок.
– Це все страшенно цікаве, – перебив пан Бонді. – Ти ж пам’ятаєш, я у фізиці завжди був слабкуватий. Але вигляд у тебе кепський, Рудо. А як ти став власником оцієї ігра... м-м... оцієї фабрики?
– Я? Зовсім випадково. Я винайшов був новий спосіб волочити вольфрамові волоски для лампочок... Та це пусте, це в мене так, мимохідь знайшлося. Розумієш, я вже двадцять років працюю над спалюванням різних речовин. От скажи-но, Бонді, яка головна проблема сучасної техніки?