Коли ми порівнюємо два середні показники, то ризикуємо ще більше впасти в оману, концентруючи увагу на розриві між цими двома значеннями та не помічаючи перетину множин, діапазонів чисел, що збігаються і які становлять кожне середнє значення. Тобто ми бачимо розриви, яких насправді не існує.
Погляньте на ці два (не поєднані) графіки, наприклад:
Графік ліворуч показує розрив між середніми оцінками з математики на вступних іспитах у жінок і чоловіків (з 1965-го ці випробування щорічно проходять у США). Графік із правої сторони показує розрив між середнім доходом людей, що мешкають у Мексиці і США.
Погляньте на велетенську різницю між двома лініями на кожному графіку. Чоловіки проти жінок. Штати проти Мексики. Якщо подивитися на ці графіки, можна вирішити, що чоловіки краще, ніж жінки, розуміються на математиці, а люди в Америці отримують більший прибуток, ніж у Мексиці. Якоюсь мірою це правильно. Так говорять цифри. Але якою мірою? Усі чоловіки краще розуміють математику, ніж усі жінки? Усі американці багатші за усіх мексиканців?
Пропоную детальніше розглянути, що саме криється за цими цифрами. Насамперед змінімо шкалу на вертикальній осі. Цифри залишаться ті самі, а враження буде геть іншим. Тепер «розриву» майже немає.
Можна поглянути на ті самі дані з третього аспекту. Замість того щоб аналізувати середні показники за кожен рік, ми розглянемо діапазон оцінок з математики або діапазон доходу за один певний рік.
Тепер ми маємо уявлення про всіх індивідів, які потрапили в усереднені показники. І погляньте! Дані про оцінки з математики у чоловіків і жінок майже збігаються. У більшості жінок є математичний двійник чоловічої статі: людина з такими самими оцінками, як і в неї. Що стосується доходу в Мексиці та Сполучених Штатах, то дані збігаються лише частково. Проте стає ясно, що за такого погляду дві групи людей — чоловіки й жінки, мексиканці й американці — зовсім не роз’єднані. Вони перетинаються. Ніякого розриву немає.
Звичайно, розриви між групами існують у реальності. В умовах апартеїду в Південній Африці дохід чорних і білих людей перебував на зовсім різних рівнях, і між ними справді існував суттєвий розрив. Ці рівні майже не перетиналися. Розрив між окремими групами був цілком актуальним.
Але апартеїд — явище дуже незвичне. Набагато частіше історії про розрив перебільшені й оманливі. Здебільшого чіткого розмежування між двома групами не існує, навіть якщо так здається, коли дивишся на середні показники. Майже завжди можна побачити точнішу картину, але для цього треба копнути трохи глибше й поглянути ширше, аніж на усереднені дані — не на групи, де всі об’єднані разом, а на окремих людей. У такому разі ми часто бачимо, що різні з першого погляду групи насправді дуже перетинаються.
Природно ми схильні надавати як приклад крайні випадки, оскільки вони краще запам’ятовуються та згадуються. Наприклад, якщо ми думаємо про глобальну нерівність, то, з одного боку, згадуємо історії з новин про голод у Південному Судані, а з другого — пам’ятаємо про своє комфортне життя. Якщо нас попросять пригадати різні види державного устрою, то перше, що спадає на думку, — це протиставлення корупційних, гнітючих диктатур таким країнам, як Швеція, з її системою соціального забезпечення та доброзичливими бюрократами, що присвятили своє життя захисту прав усіх громадян.
Історії про крайнощі привабливі та провокативні — вони швидко запускають наш інстинкт розриву. Але такі ситуації вкрай рідко приводять до розуміння. Завжди будуть найбагатші й найбідніші люди, найжорстокіші й найлюдяніші режими. Але існування екстремумів нічого не пояснює. Більшість усе одно перебуває посередині, і це вже зовсім інша історія.
Візьмімо для прикладу Бразилію — країну з найбільшою у світі нерівністю. 10 % найбагатших людей Бразилії отримують 41 % від загального доходу. Тривожно, чи не так? Звучить дуже. Ми швидко уявляємо, як еліта краде ресурси в решти. ЗМІ підтримують схоже враження, зображаючи найбагатших — найчастіше навіть найзаможніших не 10 %, а 0,1 % — тобто ультрабагатих, із їхніми яхтами, конями та величезними будинками.