Коли мова йде про світ на щаблі 1, то гендерні відмінності тут досі даються взнаки, особливо це стосується середньої та вищої освіти. Але я не бачу причин заперечувати той результат у цьому напрямку, якого було досягнуто. Я не бачу протиріч у тому, щоб одночасно радіти за цей успіх і продовжувати поліпшувати ситуацію. Я посибіліст. І цей досягнутий прогрес показує мені, що можна зробити так, щоб усі дівчата ходили до школи. Й усі хлопці теж. І що люди наполегливо працюватимуть, щоб саме так і сталося. Це не відбудеться само собою, але якщо ми втратимо надію через хибні концепції, то це може взагалі ніколи не трапитися. Утрата надії це, мабуть, найвиснажливіший наслідок інстинкту негативу й того невігластва, яке він викликає.
Як допомогти нашому мозкові усвідомити, що ситуація покращується, коли всі довкола стверджують, буцімто все навпаки?
Розв’язання проблеми полягає не в тому, щоб урівноважити негативні новини позитивними. Це може лише спричинити створення самообманного, втішного упередження, яке призведе до зовсім іншого результату. Це виглядатиме так само, як урівноважувати надлишок цукру такою самою кількістю солі. Світ стане цікавішим, але, імовірно, менш здоровим.
На мою думку, найкращим варіантом буде переконати людину тримати в голові дві думки одночасно.
Іноді здається, що коли хтось каже, буцімто все навколо вдосконалюється, ми думаємо, ніби нам говорять «не хвилюйся, розслабся» або навіть «відвернися».
Але коли я кажу, що все вдосконалюється, то маю на увазі зовсім інше. Звичайно, я не намагаюся відвернути увагу людей від жахливих проблем світу. Я намагаюся донести, що одночасно може бути і погано, і краще.
Подумайте про світ як про недоношену дитину, що утримується в інкубаторі. Стан здоров’я такої дитини вкрай поганий. Постійно відстежуються дихання, пульс й інші життєво важливі показники — так будь-які зміни на гірше чи на краще одразу будуть помічені. За тиждень дитині стає набагато краще. Усі показники вже значно стабільніші, вона почувається дедалі ліпше, але все одно має залишатися в інкубаторі, оскільки здоров’я все ще перебуває у критичному стані. Чи можемо ми сказати, що здоров’я немовляти покращується? Так, цілком. Чи можемо ми сказати, що вона все ще в поганому стані? Так, звичайно. Хіба вислів «стан покращується» означає, що все чудово, ми можемо заспокоїтися й не хвилюватися? Звичайно, ні. Отже, це одночасно і погано, і краще.
Саме так нам треба думати про нинішній стан світу.
Є ще дещо, що допомагає контролювати інстинкт негативу: це постійне очікування поганих новин.
Пам’ятайте, що медійники й активісти люблять використовувати драматичні сюжети, щоб захопити вашу увагу. Пам’ятайте, що негативні історії завжди драматичніші, ніж нейтральні чи позитивні. Пам’ятайте, що зліпити історію про кризу з невеликого падіння, висмикнутого з контексту довгострокових удосконалень, дуже легко. Пам’ятайте, що ми живемо у взаємопоєднаному світі, де передача повідомлень про страждання налагоджена набагато краще, ніж будь-коли раніше.
Коли ви чуєте щось жахливе, щоб заспокоїтися, запитайте себе: «Якби це була вагома позитивна подія, чи розповіли б мені про неї? Навіть якби йшлося про сотні суттєвих покращень, чи почув би я про них? Чи хтось колись розкаже мені про дітей, які не потонули? Чи можу я побачити завдяки пресі, як зменшується рівень дітей, що втопилися чи померли від туберкульозу?». Пам’ятайте про те, що позитивні зрушення відбуваються дуже часто, але повідомлення про них вас так і «не знаходять». Ви самі маєте їх шукати. (І якщо звернетеся до статистики, то побачите такі зрушення скрізь довкола вас).
Завдяки таким нагадуванням ви отримаєте захист, який допоможе вам і вашим дітям щодня дивитися новини та не впадати в депресію. Ніякого цензурування історії
Коли ми звикаємо до «рожевої» версії історії, то позбавляємо себе й своїх дітей правдивого її відображення. Свідоцтва жахливого минулого лякають, але це також і значне джерело енергії. Воно допомагає оцінити те, що ми маємо зараз, дає нам надію, що майбутні покоління зможуть подолати тимчасові провали, як це зробили попередні покоління, і продовжити довготривалий рух до миру, процвітання й розв’язання глобальних проблем.
Коли 65 років тому в робочому передмісті Швеції я боровся за наступний ковток повітря у стічній канаві, повній сцяк, я не знав, що саме я з усієї родини першим піду вчитися в університет. Я не знав, що стану професором із питань міжнародної охорони здоров’я, поїду в Давос і розповім експертам з усього світу, що вони знають про базові світові тенденції менше за шимпанзе.