Звичайно, тоді я й сам не знав ні про які базові світові тенденції. Мені потрібно було їх вивчити. Єдиний спосіб для людей дізнатися, наприклад, про причини смертності і як вони змінюються, — це відстежувати причини кожної смерті, записувати все, а потім поєднати і зробити висновки. На це все потрібно чимало часу. У наш час можна скористатися зібранням досліджень з усього світу, яке називається Всесвітній тягар захворювань (ВТЗ). Коли я вирішив зазирнути туди багато років по тому, то зрозумів, що мій досвід у стічній канаві був не поодиноким. Схожі нещасні випадки не раз траплялися з дітьми до п’яти років у родинах, що жили на щаблі 3.
Усе, що мені було відомо, — це те, що я «вліз у багнюку». Бабуся прийшла і витягла мене звідти. А шведське суспільство підняло мене далі.
За той час, що я живу, Швеція перейшла зі щабля 2 на 4. Було винайдено ліки від туберкульозу, і моя мама одужала. Вона читала мені книжки, які брала в бібліотеці. Безкоштовно. Я став першим у родині, хто закінчив більше, ніж шість класів, а потім пішов навчатися в університет. Безкоштовно. Я безкоштовно отримав докторський ступінь. Звичайно нічого не буває цілком безкоштовним: ми усі платимо податки. А потім у 30 років, коли я сам став батьком двох дітей і мені вперше діагностували рак, я лікувався завдяки найкращій у світі системі охорони здоров’я. Безкоштовно. Моє виживання, як і успішність, залежало від інших. Завдяки сім’ї, безкоштовному навчанню, безкоштовній системі охорони здоров’я мені вдалося пройти шлях від стічної канави до Всесвітнього економічного форуму. Я ніколи не зробив би цього самотужки.
У наш час, коли Швеція перебуває на щаблі 4, до п’ятирічного віку вмирає лише троє дітей з тисячі. І лише 1 % цих смертей припадає на утоплення. Паркани, дитячі садки, пильнування дорослих, навчання користуватися рятувальними жилетами, уроки плавання, рятівники в публічних басейнах — усе це коштує грошей. Потонулі діти — це один із багатьох жахів, які майже зникли із життя країни, коли вона стала багатшою. Це я і називаю прогресом. І такі вдосконалення відбуваються по всьому світу. Нині життя в більшості країн покращується набагато швидше, ніж це траплялося будь-коли в історії Швеції. Набагато швидше.
Фактологія — це усвідомлювати, що перед нами негативні новини, і пам’ятати, що поганим звісткам набагато легше нас дістатися. Коли щось поліпшується, ми зазвичай про це не чуємо й не дізнаємося. І виходить, що ми постійно, систематично отримуємо занадто негативні враження про світ, і це дуже нас пригнічує.
Щоб контролювати інстинкт негативу... очікуйте поганих новин.
Краще й погано. Намагайтеся розрізняти стан (наприклад, поганий) і напрям змін (наприклад, краще). Переконайте себе, що все може бути одночасно і погано, і краще.
Хороші новини — це не новини. Про них ніхто ніколи не повідомляє. Отже, новини майже завжди лише погані. Коли довідуєтеся про щось погане, запитайте себе, чи змогли б хороші новини так само легко дійти до вас.
Поступове покращення — це не новина. Коли щось поступово поліпшується, із періодичними провалами, імовірніше, що ви помітите невдачі, а не загальне покращення.
Більше новин не дорівнює більше страждань. Часто ми отримуємо більше поганих новин через те, що люди «активніше» реагують на страждання, а не через те, що світ погіршується.
Остерігайтеся «рожевого» минулого. Люди часто прикрашають свою молодість, а країни часто прикрашають власну історію.
2 Ви можете відстежити прогрес вашої країни або будь-якої іншої, скориставшись безкоштовним інструментом, яким ми послуговуємося, коли створюємо бульбашкові графіки. Ви знайдете його тут: www.gapminder.org/tools
Розділ третій
Інстинкт прямої лінії
Чому що більше людей виживе, то менше буде населення. Чому ДТП схожі на порожнини. І чим мій онук схожий на інших людей
Статистика може лякати. 23 вересня 2014 року я сидів за робочим столом в офісі Gapminder у Стокгольмі. Аж ось я побачив лінію на графіку, яка примусила мене тремтіти від страху. На той час мене сильно непокоїв спалах хвороби Ебола в Західній Африці, який тривав із серпня. Як і всі інші, я спостерігав за трагічними репортажами про людей, які вмирають на вулицях Монровії, столиці Ліберії. Але в роботі мені часто доводилося стикатися з інформацією про спалахи смертельних захворювань, і я вирішив, що дані про цей спалах також невдовзі займуть там своє місце. Проте графік у дослідницькій статті Всесвітньої організації охорони здоров’я нажахав мене і примусив діяти.