— Просто для довідки, — сказав я, — ви не знайдете жодної країни, де б рівень дитячої смертності підвищився. Тому загалом ситуація у світі постійно покращується. А тепер невелика перерва на каву.
Цей розділ розповість про перший із наших драматичних інстинктів — інстинкт розриву. Я маю на увазі непереборну спокусу розділити все на світі на дві чіткі й часто суперечливі групи. Між ними в нашій уяві виростає розрив — величезна прірва несправедливості. У цьому розділі я хочу показати, як інстинкт розриву вимальовує в людських головах картину світу, розділеного на дві протилежні групи. Це можуть бути два типи країн, чи два типи людей — багаті проти бідних.
Відстежити походження цієї хибної концепції вкрай важко. Того жовтневого вечора 1995 року я вперше поглянув в очі цієї тварюки. Це сталося одразу після перерви на каву, і цей досвід настільки захопив мене, що відтоді я так і не припинив своє полювання на хибні концепції.
Я назвав їх мегахибними через їхній надзвичайний вплив на те, наскільки некоректно люди сприймають світ. Перша з них — найгірша. Розкладання світу на дві коробки — на бідних і багатих — повністю спотворює в людській свідомості всі глобальні співвідношення.
Коли лекція продовжилася, я пояснив, що рівень дитячої смертності був найвищим у племінних суспільствах у джунглях, а також серед традиційних землеробів у віддалених сільських регіонах по всьому світу.
— Цих людей ви можете побачити в документальних фільмах про екзотичні світи. На долю цих батьків випала найважча боротьба за виживання їхніх родин, і сьогодні вони все ще втрачають половину своїх дітей. Але на щастя, дедалі менше людей живуть у таких жахливих умовах, — сказав я.
Молодий студент із першого ряду підняв руку. Він нахилив голову і промовив:
— Вони ніколи не зможуть жити так, як ми.
Усі в аудиторії стверджувально закивали.
Можливо, він думав, що я здивуюся. Але я не здивувався. Це й було те саме твердження «розриву», яке я чув до того багато разів. Я не був здивований — я страшенно зрадів. Саме на це я і сподівався. Наш діалог продовжився так:
— Вибачте, що ви мали на увазі, коли сказали «вони»? — запитав я.
— Я мав на увазі людей з інших країн, — відповів студент.
— Усіх країн, крім Швеції?
— Ні, я мав на увазі... незахідні країни. Вони не зможуть жити так, як ми. Це не працюватиме.
— Ага! (Наче я щось зрозумів). Тобто ви говорите, наприклад, про Японію?
— Ні, не про Японію. У них західний спосіб життя.
— Значить, про Малайзію? У них «незахідний спосіб життя», так?
— Так, Малайзія — незахідна країна. Усі країни, які не запозичили західний стиль життя. Вони не зможуть. Ну, ви мене розумієте.
— Ні, я вас не розумію. Поясніть, будь ласка. Ви говорите про «захід» і «решту», правильно?
— Саме так.
— А Мексика... це «захід»?
Він просто дивився на мене.
Я не збирався ні чіплятися до нього, ні кепкувати, але продовжив свою думку, бо не міг стримати цікавості побачити, куди це нас доведе. Чи була Мексика «заходом», чи мали її громадяни можливість жити так, як ми? Чи вони «решта»?
— Я заплутався, — сказав я. — Ви почали з «нас» і «них», а прийшли до «захід» і «решта». Мені дуже цікаво, я хочу зрозуміти, що саме ви мали на увазі. Я вже дуже багато разів чув ці ярлики, але чесно, ніколи їх не розумів.
На допомогу юнакові прийшла дівчина з третього ряду. Вона відповіла на мій виклик, але так, що це мене зовсім здивувало. Вона вказала на велику газету перед нею і мовила:
— Спробуймо визначити це так: ми, «західні» люди, маємо меншу народжуваність, і в нас мало дітей помирає. А вони, решта, народжують багато, відповідно в них і багато дітей помирає».
Вона намагалася вирішити конфлікт між своїм розумом і моїми даними в досить творчий спосіб, фактично — пропонуючи визначення, як саме розділити світ. Я був просто таки щасливий. Тому що вона зовсім не мала рації — як сама швидко й усвідомила. І найголовніше, вона не мала рації предметно, а це я міг проаналізувати.
— Чудово. Фантастично. Фан-тас-тич-но, — я взяв ручку і схопився з місця. — Зараз поглянемо, чи справді ми можемо розділити країни на дві групи на підставі кількості народжених і померлих дітей.