Приблизно тим самим часом датується і лист Ненсі Даґдейл, дружини члена фракції Чемберлена, де підсумовано той критичний настрій. Своєму чоловікові Томмі Даґдейлу, який на той момент служив у збройних силах, вона писала:
Як ти вже знаєш, до В. Ч. вони ставляться з цілковитою недовірою і просто не терплять його вихваляння на радіо. В. Ч. й справді є англійською подобою Ґерінґа — сповнений жаги крові й бліцкриґу; роздутий від свого его і переїдання; жилами його тече те саме віроломство, підгодоване геройськістю й гарячковістю. Навіть не можу тобі описати, наскільки це мене пригнічує.
На думку тих порядних людей, черчиллівці були всього лише зграєю «гангстерів». Таких, як Боб Бутбі, бісексуальний зверхній член парламенту, а згодом товариш братів-близнюків Крей31; Брендан Брекен, рудоволосий ірландський фантазер, а згодом власник «Файненшл Таймс»; Макс Бівербрук, вельми ненадійний власник видавничої групи «Експрес»: усі разом — банда зрадливих, самозакоханих «модників» на чолі з «диким слоном». Вони докірливо осуджували Черчиллеву пристрасть до алкоголю. Старший державний службовець Моріс Генкі, помітно сіпаючи носом, говорив: «Краще б йому не скидатись на того, хто добряче напідпитку».
Але не схвалювали цього не через прискіпливість до непоміркованого вживання алкоголю, а радше через задоволення морально осудити Черчилля.
Деяким із найбільш злісних античерчиллівців вдалось досягти значних успіхів у кар’єрі. Реб Батлер, наприклад, міг стати прем’єр-міністром, якби в 1960-х його не «підрізав» Гарольд Макміллан. У 1940 році він був молодшим міністром і стійко підтримував політику примирення. Ось що він начебто казав про підвищення Черчилля: «Славну і непорочну традицію англійської політики продано найбільшому авантюристу сучасної політичної історії, — такими, подейкують, були його слова. — Поступитися Вінстону і його потолочі — катастрофа, якої можна було уникнути…» Він казав, що майбутнє країни віддано «американському напівкровці, якого підтримують такі ж непридатні, але красномовні люди, як і він сам».
Сказано сильно. Після таких слів зрозуміло, чому люди були віддані Чемберлену, якого багато хто вважав благородною людиною і який у 1940 році, на думку громадськості, випереджав Черчилля. Зрозумілим є і збентеження народу приходом «банди Черчилля», що скидався на палацовий переворот, оскільки Черчилля не було фактично обрано прем’єр-міністром більшістю на голосуванні — принаймні до 1951 року. Проте є якесь своєрідне злорадство в тому, що про нього говорили.
Лорд Галіфакс нив, що мусив терпіти Черчиллеві «випари», що відгонили «портвейном, бренді та жованою сигарою». А один оглядач якось зазначив, що Черчилль мав вигляд «огрядної дитини», коли гойдав ногами на передній лаві в парламенті, стримуючись, щоб не засміятися з Чемберленових мук.
Тож отакої думки були щодо Вінстона С. Черчилля поважні торі: він Ґерінґ, авантюрист, напівкровка, зрадник, товста дитина і трагедія для країни. Звучить так, ніби пірат зійшов з корабля на бал і милицею шкрябає паркети бальної кімнати.
І як пояснити таку істеричну неприязнь до найвеличнішого з героїв ХХ століття?
З точкою зору торі, здається, усе цілком зрозуміло. За сорок років парламентської кар’єри Черчилль повною мірою виявив зневагу до кожного аспекту політичної відданості, не кажучи вже про вірність партії торі.
З тієї миті, як у 1900 році (коли ще на троні перебувала королева Вікторія) той самовпевнений рудоволосий 25-річний молодик з’явився в парламенті, віроломство він проголосив своїм гаслом і стратегією підйому службовими сходами. Він гримав по лаві торі за надмірні витрати на оборону (питаючи: «А що, бідність ми вже у своєму домі подолали?»). Гримав на них стосовно соціальних гарантій — а тоді це вважали прерогативою «лівих», оскільки передбачало дешевшання харчу для трударів. Якось він настільки роздратував «старших», що, коли почав виступати, вони всі підвелися з передньої лави та ображено, з погордою вийшли з Палати.
У січні 1904 року Черчиллю вже довелося зіткнутися з першими спробами торі усунути його з посади офіційного кандидата від консерваторі у виборчому окрузі Олдгем. А у квітні він для себе вирішив, що перейде до іншої партії (і не приховував своїх мотивів). Йому здавалося, що торі прямують до катастрофи.