Це важливо: він був не просто «з аристократів» — він був блакитної герцогської крові; це знання завжди стояло на передовій його свідомого «я», знання того, що він належить до династії одного з найвизначніших воєнних героїв цієї держави.
Час його народження теж дещо означав: з’явився він на світ на два місяці раніше, ніж очікувалося, лише через сім місяців після весілля. Це викликало здивовані погляди. Хоч можливо було й те, що народився він передчасно, найпростіше пояснення — термін повний, а от зачаття було позашлюбним.
Якщо так і було, це не дивно, оскільки батьки його були по-своєму настільки ж самовільні й нестандартні, як він. І їхнім найважливішим внеском є те, що вони обоє недбало виховували свою дитину.
Його мати була донькою успішного американського бізнесмена Леонарда Джерома, чоловіка, котрий свого часу володів контрольним пакетом акцій «Нью-Йорк Таймс», скаковими кіньми та оперним театром і кохався з примами. У Дженні (начебто) було невеличке татуювання дракона на зап’ясті та (безсумнівно) принадна бездоганна фігура. Ще їй приписують винайдення коктейлю «Мангеттен». А завдяки дотепності та хижій «пантерячій» зовнішності вона мала штабелі шанувальників включно з принцом Вельським. І врешті, вона тричі була заміжня, а деякі з чоловіків були навіть молодші за її сина.
«Вона світила мені, як вечірня зоря, — згодом писав Черчилль. — І я любив її ніжно, хоча й на відстані». Його листи часів навчання сповнені тужливих закликів про любов, гроші й візити. Але хто справді відлив у форму його особистість, то це батько — спершу огидним вихованням, а потім передчасною смертю.
Читаючи Рендольфові листи до сина, дивуєшся, що ця бідолашна дитина зробила, чим заслужила на таке ставлення. Рендольф казав полишити ніжненьке «тату», а натомість звертатися «батьку»; ніяк не міг запам’ятати, чи навчався син в Ітоні, чи в Герроу, та передрікав, що той стане «простим, нікчемним для суспільства чоловічком, одним із сотень невдах-випускників приватних шкіл, що тільки виродиться в жалюгідну, нещасну й нікчемну особистість».
Мабуть, найбільш трагічним прикладом Вінстонових намагань догодити батькові була історія з годинником. Коли син був кадетом у Сандгерсті, Рендольф подарував йому новий годинник, а хлопець упустив його в глибоку річку. Хлопчина не раз пірнав за ним у крижану воду і пробував виловити годинник, але ніяк не міг його дістати. Тоді після багатьох невдач він вирішив найняти 23 колег-кадетів (а коштувало це йому 3 фунти стерлінгів), щоб ті побудували загату, переспрямувавши потік у нове русло, і відкачали воду аж до дна. Так він дістав годинник.
Та навіть такі гераклівські зусилля не вразили шаленого Рендольфа, який лише назвав сина «зеленим та дурним» і тим, кому «вже точно нічого не можна довірити». Можливо, така категорична поведінка мала медичне пояснення, адже лорд Рендольф Черчилль був смертельно хворий на сифіліс.
Хоч сучасні дослідження і роблять спробу зняти це венеричне тавро, припустивши, що насправді то була пухлина в мозку, і він сам, і його дружина, й особистий лікар вважали, що то був сифіліс. У тому самому був переконаний і Вінстон Черчилль, який усе юнацтво спостерігав падіння батька в жахливу політичну прірву — з вершини гори аж на дно. А далі смерть — повільна, на очах у всіх, іще й від такої ганебної недуги.
Отож подорослішав він одночасно з двома потужними переконаннями стосовно батька: одне — що він не виправдав сподівань Рендольфа, а друге — що й сам Рендольф був не свідомий величі, яка дійсно по праву мала б належати йому. Таким чином, за мету собі Вінстон поставив тільки дві речі: довести батькові свою гідність і виправдати батькове ім’я.
Лише добряче покопирсавшись у стосунках Вінстона з Рендольфом та батьковому гіпнотичному впливові на сина, можна почасти зрозуміти мотивацію його вчинків. Він намагався стати точно таким, як батько, — як інакше він міг заслужити його визнання? І йому довелося наслідувати життєву позицію й манеру поведінки Рендольфа, бо це був єдиний спосіб виправдати його ім’я в очах людей.
«Він цілковито ненадійна людина, точно такий, яким був його батько», — казав у 1916 році лорд Дербі. І Теодор Рузвельт також назвав їх обох «нічого не вартими».