Рендольф навчався в оксфордському Мертон-коледжі й майже став найкращим на курсі юриспруденції. Він завиграшки цитував Горація. Натомість Черчилль завалив іспити й ледве втиснувся до Сандгерсту.
Вінстонові було нелегко, йдучи кар’єрою дурника, спостерігати, як батько метеором здіймається до канцлера, до домінування серед торі, а згодом стати свідком гіркої долі — батькового падіння. Та він залишився затято відданим батькові. Прочісував газети в пошуках згадок про його промови. Відмовлявся прийняти затуманення батькового розуму, затинання дикції та згасання ораторського запалу. А якось, коли перебував серед слухачів на виступі батька і почув, як його освистали, юний Черчилль умить обернувся й зашипів: «Ану негайно припини, ти, кирпатий критикане!»
Коли Черчиллеві було 20, у стосунках з батьком промайнув останній золотий момент. Тоді його почали запрошувати на ланчі, на яких також з’являлися знані персони, як-от Джо Чемберлен, Герберт Генрі Асквіт та лорд Розбері, і він справляв дуже гідне враження.
— Хлопчина став більш тямущим, — зауважив батько, — і виробив у собі норов… Сандгерст сотворив із ним диво.
За словами Черчилля, він мріяв бути політично корисним для свого старого, уявляв, як разом з ним у парламенті просуватиме його політичну справу. Проте йому так і не випала ця нагода. Батько помер у 45 років.
І ось Вінстон тут, у «Марі», а перед ним батько, і нарешті настав той момент, щоб пояснити гнівному предкові, що у вселенського Господаря нова рекомендація для Вінстона. Що він уже не нікчема, уже не нездара. Тепер він Найвеличніший Англієць з-поміж сучасників та Спаситель Держави — але пуф-ф, і Рендольф знову зник, так і не почувши щасливої новини.
Від цього есе нас охоплює меланхолія. Черчилль уже занадто втомлений для малярства. Сигара згасла, попіл осипався поміж фарби. На перший погляд, ми мали б перейнятися сумом і гіпервікторіанською розірваністю їхніх стосунків із Рендольфом. Та я не можу позбутися відчуття якоїсь манірності в цьому творі.
Вінстон не лише шукає якогось посмертного схвалення від батька, він також нишком хвастає (і перед Рендольфом, і перед читачем) тим, як кинув виклик убогим очікуванням, навіть перевершив батька, по суті, у всьому.
«Ось тобі!» — чути від Вінстона Черчилля вслід зниклій тіні Рендольфа. На, скрути це собі в цигарку і затягнись, банькатий моржовусий демагогу. Не було в тебе права так критично ставитись до мене. Оце послання Рендольфові і є підтекст есе.
А що ж Черчилль робив тоді у Чартвеллі в художній студії, що йому явився привид батька? Насправді він реставрував старе олійне полотно з портретом Рендольфа, пошкоджене в ольстерському клубі. Фарбами і власними руками він пробував поліпшити його.
Це, здається, метафора, яка підсумовує його заняття. Черчилль казав, що мав на меті «виправдати ім’я» батька, і це правда. Та, окрім цього, він вирішив зробити більше. Він узяв те пошарпане й просякле нікотиновим димом полотно і прикрасив його.
Саме Рендольф започаткував сімейну традицію робити гроші на журналістиці. І, як зазначив Черчилль у «Марі», Рендольф, працюючи в Південній Африці на «Дейлі Графік», заробляв колосальні 100 фунтів за статтю. І як, гадаєте, Черчилль виявив себе у світі журналістики?
Окрім інших місць, він також вирушає до Південної Африки та стає найкраще оплачуваним журналістом свого часу; так само як Рендольф, він бере собі за звичку діставати всіх, хто сприяє в його амбіційному поступі.
А яким уроком для сина був приклад успіхів Рендольфа в парламенті? Батько виявляв просто надзвичайну зрадливість щодо партії торі. Він заснував групу, що називалася «Четверта партія», місією якої було докоряти Ґледстоунові, а також дражнити керівництво торі в особі сера Стафорда Норткота.
Рендольф із приятелями звав його «козою», та зрештою «козі» увірвався терпець і він листом звернувся до Рендольфа з благанням припинити паскудні витівки. Проте Рендольф із зарозумілою зверхністю відписав йому таке: «Скільки я вже в парламенті, я завжди чинив так, як вважав за потрібне, і діятиму так надалі».
Такими самими настроями керувався Черчилль. Потрапивши до парламенту в 1900 році, він почав із заснування своєї команди молодих бунтарських торі, що називали себе «г’юлігани», на честь одного з них, на ім’я Г’ю Сесіл, і просто з рендольфівським завзяттям і зухвальством глузували з верховних торі.
Саме Рендольф першим продемонстрував систематичне нехтування самою ідеєю вірності партії. Як згодом описав це явище його син, батько надавав перевагу стратегічній позиції, у якій міг би «з висоти оглядати передні лави обох сторін і з дещо величною неупередженістю зважувати точки зору всіх у Палаті громад».