А яке в Черчилля ставлення до політичних партій? Із прямолінійністю, яка була б просто нестерпною для сучасного інертного світу політики, він колись заявив, що вибір політичного напрямку — це як вибір коня: береш того, який швидше й далі тебе довезе. А ми вже бачили, як він спочатку обирає одного, а тоді зістрибує з нього, перш ніж він спиниться; змінює його на ліберального жеребця, а коли й та шкапа от-от відкине копита, то перестрибує назад — у нове сідло торі. Більше ніхто, ні до того, ні після, не був так показово і нерозкаяно політично невірним.
Із найперших своїх парламентських днів Черчилль вирішує обрати таку політичну позицію, яка перебувала б над правими і лівими, об’єднуючи найкращі чесноти обох сторін, і в такий спосіб уособлювала б волю народу. І саме себе він уявляє тим величезним замковим каменем у склепінні арки, а решта менших каменів логічно змушені підтримувати його позицію. Разом із тим він має й власну певного роду ідеологію — імперіалістичну, романтичну, але на боці трударів — лівий торизм.
І це в нього від Рендольфа, формула якого звалася «демократія торі». Та хоч її ідея була дещо невиразна (коли Рендольфа попрохали дати їй визначення, він назвав її «здебільшого опортунізм»), у 1880-х вона все ж оживила партію й надала їй сил, які і кар’єрі Рендольфа Черчилля, звичайно.
І син переймає такі тенденції. Рендольф боровся за право службовців на компенсацію в разі нещасного випадку на виробництві — і Вінстон є автором багатьох важливих соціальних реформ. Він знизив пенсійний вік до 65 років, заснував біржу праці, ввів для робітників перерву на чай і таке інше — а в цілому лишався незмінним поборником вільних ринків.
Від Рендольфа Черчилль успадкував політичне позиціонування, але понад усе — перейняв стиль, проекціювання власного образу. Рендольф був найвідомішим оратором свого часу. Коли він ставав до промови, з чайних кімнат збігались усі. Прихильники з робітничого класу звали його Малий Ренді і Зухвалий Ренді. Щоразу гукали: «Ренді, задай їм перцю!», — а той креветкоподібний друзяка вирячував очі у своїх скажених тирадах і скидався на гарчливий варіант вудгаузівського Ґассі Фінк-Ноттля під час знаменитої промови на врученні нагород у школі Маркет Снодсбері36.
І до того ж він був видатним генератором фраз. Це він назвав Ґледстоуна «старигань, який поспішає, щоб іще встигнути, поки не пізно», а коли коментував його звичку рубати дрова в замку Гаварден, щоб зняти напруження, казав, що «ліси просто стогнуть, аби містер Ґледстоун хоч трохи спітнів, рубаючи їх». Черчилль і собі запозичив цю техніку. Зазвичай спочатку він записував текст повністю, а вже потім намагався продекламувати з пам’яті, що міг, та все ж став найславетнішим політичним промовцем, і не тільки свого часу, а можливо, й усіх часів.
Звідки ж — вам, мабуть, цікаво — у Рендольфа це все? Хто був для нього натхненням?
Обидва Черчиллі, батько і син, відкрито дотримувалися традицій найвеличнішого з чародіїв та опортуністів торі — Бенджаміна Дізраелі. Рендольф був і апостолом Дізраелі, і його намісником на Землі. А коли Дізраелі не стало — допомагав заснувати на його честь «Лігу першоцвіту», адже це була найулюбленіша квітка великого вікторіанського лідера й денді.
У «Марі» Рендольф зізнається синові: «Я завжди вірив у Діззі, цього старого єврея. Він бачив майбутнє й розумів, що британського робітника потрібно вивести в центр картини».
І обоє, батько Черчилль і Черчилль-син, як висловився Вінстон, були «носіями мантії Іллі» — наступниками Дізраелі.
Послідовність їхніх поглядів і справді вражає й сягає значно далі за їхню зацікавленість у соціальних реформах. У Дізраелі та Черчиллів спільного багато: це і зацікавленість у журналізмі (у випадку Вінстона — і в новелізмі), і любов до показовості, і схильність до риторичної пишномовності, і розуміння значення подій в історичному контексті, і відстоювання імперіалістичних поглядів, і монархізм, і деяка неординарність, і затятий опортунізм.
Та сьогодні, здається, пам’ять Дізраелі загрожує потрапити в таке собі затемнення. Дуґлас Герд написав його чудову, та дещо осудливу біографію, намагаючись дослідити, чого ж Дізраелі насправді вдалось досягти порівняно з «ефективнішими» діячами, такими як Піл.
І це, звичайно, несправедливо стосовно Дізраелі, але також і упереджено щодо надважливої традиції сучасної британської політики. Адже якби не було Дізраелі, то в нас не було б і Рендольфа Черчилля, а якби не приклад дій та не модель поведінки Рендольфа, ми так ніколи і не мали б Вінстона Черчилля. Згадати тільки захват Черчилля, коли прем’єр-міністр Стенлі Болдвін призначив його канцлером Скарбниці: «Добре, що в мене лишилась батькова мантія!»