Я в жодному разі не пропоную вважати Черчилля копією його батька, таким собі клоном. У багатьох важливих аспектах він був зовсім інакшою, значно кращою людиною.
Рендольф був неабияким негідником, таким, яким Черчиллю не вдалося б стати ніколи. Важко навіть уявити, як би Вінстон міг підхопити сифіліс. А обоє його батьків, за словами Мюріел Спарк, «знали славу за свої інтимні походеньки». Черчилль таким не був.
Неможливо уявити, як він міг би в безладному нападі гніву напасти на лакея, як це було з Рендольфом, або писати такі наднеприємні листи до своїх дітей. І Вінстон напевно ніколи не повівся б так божевільно, як Рендольф у 1873 році, коли спробував шантажувати Принца Вельського, який згодом викликав його на дуель.
Зараз ця химерна й огидна історія спокійно лежить і вицвітає десь на глибоких та запилюжених полицях бібліотек, але, коли Вінстон Черчилль робив перші кроки у своїй кар’єрі, були ті, хто її пам’ятав, — і їх, напевне, цікавило, наскільки далеко яблуко впало від яблуні.
А почалось усе через те, що у старшого брата Рендольфа, маркіза Блендфорда, зав’язалися серйозні позашлюбні стосунки з жінкою на ймення леді Едіт Ейлсфорд. Хоч, судячи з фотографії, у цієї Едіт і був довгуватий носик, схоже, вона була справжньою секс-бомбою. Адже водночас у неї були зв’язки і з Блендфордом, і з чоловіком, і з «Берті» — огрядним і не дуже зайнятим роботою спадкоємцем трону. Так, бачте, у ті часи бувало.
Едіт захотіла розлучитися з чоловіком лордом Ейлсфордом і з’їхатись із Блендфордом. Із не зовсім зрозумілих причин Рендольф вирішив, що його старшому братові негоже бути причетним до такої історії. Казав, що сама тільки згадка їхнього прізвища в справі розірвання шлюбу вже буде ганьбою для сім’ї.
І йому на думку спала блискуча ідея, як переконати Принца Вельського — який задавав моральний тон у суспільстві — не допустити розлучення. Рендольф знайшов деякі адресовані Едіт листи принца Берті; за його словами, дуже навіть пікантні. Їх зміст прямо вказував на інтимний зв’язок між принцом і леді Едіт, і якби вони набули розголосу — Берті вже ніколи не сидів би на троні!
Тож Рендольф пригрозив оприлюднити листи. Насувався скандал епічних масштабів. Про це стало відомо королеві. Дізраелі, на той момент прем’єр-міністр, також мусив втрутитися. Урешті люто розгніваний Берті викликав Рендольфа на дуель, на що той у листі фігурально послав наступника трону під три чорти, мовляв, ніхто не має права ставити під загрозу життя майбутнього монарха.
Урешті-решт усю родину Черчиллів вимушено прогнали до Ірландії, герцог Мальборо став віце-королем, а Рендольф служив йому особистим секретарем; саме тому Вінстон і провів ранні роки в Дубліні. Що ж до шлюбів та любовних інтриг, усі вони так чи інакше завершилися скорботно.
Цю сумну історію я навів як доказ наявності в Рендольфа тієї риси характеру, яку Вінстон у нього успадкував, — і це не підлість, а радше нерозсудливість, охота ризикувати. З боку Рендольфа було страшенно необачно вважати, що йому вдасться запобігти розлученню брата шантажуванням принца Вельського.
Також безумством і необачністю було припускати, що тоді, наприкінці кар’єри, не знайдеться нікого, хто міг би його замінити на посаді канцлера Скарбниці, і що безпечно погрожувати своєю відставкою.
«Я й забув про Ґошена», — сказав Рендольф, коли Ґошена призначили на його місце. (Насправді першого віконта Джорджа Ґошена тільки за це й памятають — за те, що про нього батько Черчилля забув.)
Та все ж азартний темперамент він передав синові — і це відіграло неабияку роль.
На момент приходу Вінстона Черчилля до влади в травні 1940-го багато кого це вразило, чимало було і тих, кого злякало, — та багато хто просто вважав це неминучим. Адже навіть у 1936 році, хоч і не схвалюючи ідею допущення Черчилля до місця в Кабінеті, Стенлі Болдвін зауважив, що його кандидатуру все ж варто тримати в запасі на випадок потреби в прем’єр-міністрі воєнного часу.
У 1939 році Лондоном були розвішані плакати з гаслами «Чого вартий Черчилль?». Кандидати брали участь у спеціальних додаткових виборах із програмою «Повернути Черчилля». А в травні 1940-го, незадовго до дебатів щодо Норвегії, до Черчилля в кулуарах підійшов його послідовник Гарольд Макміллан і сказав: «Нам потрібен новий прем’єр-міністр, і ним повинні стати ви».
Як висловився Черчилль про момент, коли врешті обійняв посаду: «Здавалося, ніби я крокував у парі з долею. Усе моє життя було суцільною підготовкою до цього дня, до цього випробування». Складається враження, що йому й справді було якимось чином визначено наперед посісти це місце, і це відчував не тільки він.