Більше ні в кого не було стільки досвіду боротьби — як на політичному, так і на бойовому фронті; ніхто й близько не був людиною масштабів Черчилля чи принаймні такого рівня, якого вимагали ті події. Існувала й дещо глибша причина, чому люди вважали Вінстона Черчилля за людину, чиє існування призначене саме для того моменту.
Вони розуміли, що у своєму дивовижному життєвому шляху злетів і падінь він дотримувався принципів Рендольфа не тільки в герцогській зневазі до партії чи гомеричній жазі слави, а й у волі ставити на себе і відстоювати свої ідеї — іти на ризик, який більше ніхто б не прийняв.
У мирний час така поведінка може бути катастрофічною, але виграти війну неможливо без уміння ризикувати, і вже точно неможливо ризикувати без хоробрості. Саме це й була та риса, яку люди відчували в Черчиллі. Саме тому в 1940 році деякі з них так прагнули бачити його прем’єром — попри висміювання з боку верхів торі та примиренців.
Увесь пройдений ним кар’єрний шлях був свідченням первісної чесноти — тієї, котра, як він сам зазначав, уможливлює всі інші і в наявності якої просто не може бути сумніву, — його безмірної фізичної та моральної відваги.
35 «Turf» — закритий джентльменський клуб у Лондоні.
36 Мається на увазі епізод із гумористичного твору Пелема Ґренвілля Вудгауза «Ваша взяла, Дживсе!».
Розділ 5
Кожен вчинок відважний, кожна дія шляхетна
Кройдон, 18 липня 1919 року, чудовий літній вечір. Війна закінчилась, і Черчилль, давно оклигавши від ганьби Ґалліполі, повернувся до уряду. Після важкого дня на посаді міністра воєнного часу та авіації він ледве стримував збудження — настав час одного з занять із пілотування.
Автомобіль швидко домчав Вінстона до аеродрому на південь від Лондона — залишалося ще кілька годин до заходу сонця. Разом з інструктором, капітаном Джеком Скоттом, Черчилль видерся на біплан — це був «de Havilland Airco DH.4» із мідним каркасом та гарним дерев’яним пропелером. Керувати машиною можна було з обох сидінь, і Джек сів на переднє, а Вінстон — за ним. Хоча Черчилль не мав офіційної ліцензії пілота, у нього було достатньо досвіду, щоб самостійно здійнятись у повітря.
Деякий час усе, схоже, відбувалося за планом: літак упевнено розігнався полем, двигун мав чудову тягу, і вони здійнялися на 70 чи 80 футів над головами наземної команди, яка спостерігала за польотом. Це, мабуть, було чудове видовище — один із найзнаніших британських діячів у шкіряному шоломі та пілотських окулярах ширяє вгору в апараті, який тоді був передовим технологічним здобутком Британії. Один із першопрохідців із часів Ікара, який спробував підкорити небеса та кинути виклик силі тяжіння в машині, важчій за повітря.
Але саме тоді, коли вони перетнули безпечну в разі падіння висоту, справи пішли не за планом.
У ті дні Кройдонський аеродром було відгороджено рядами височенних в’язів, і, щоб набрати висоту, пілотові доводилось оминати дерева, виконавши пару віражів, спершу праворуч, а потім ліворуч. Черчилль виконав перший із них — без проблем. Між підпірками свистів вітер, а спідометр показував 60 вузлів — достатньо, щоб двигун не заглух.
Він повернув ліворуч, і чутливі кіль та елерон слухняно підкорилися. Повільно та обережно він вирівняв кермовий важіль (як його і вчили), щоб апарат вийшов із крену. Вирівняв до кінця, перемістив ручку важеля десь на фут, але помітив щось дивне.
Літак залишався в крені під 45 градусів. Машина ніяк не відповідала на керування, більше того, нахилилася ще дужче вліво. Швидкість стрімко падала. Вінстонові Черчиллю одразу стало очевидно — вони з капітаном Скоттом у халепі.
«Вона не слухається», — сказав Черчилль Скоттові, вельми досвідченому та вправному пілоту, який навіть уже пережив кепську аварію й міг довести це своїми ранами.
І в той момент Черчилль відчув, як Скотт перебрав керування, педалями й важелем тепер розпоряджався він. Тягнув їх і тиснув, виконуючи єдино можливий у такій ситуації маневр: спрямував ніс літака додолу, щоб набрати достатньо швидкості та вийти з бічного ковзання. Якби вони були вище, це могло б спрацювати, але вони піднялись лише на 90 футів від землі. Катастрофа була неминуча.
Літак був некерованим і все знижувався, і Черчилль побачив залитий сонячним світлом аеродром, який ніби купався в лиховісному жовтому сяйві. І тієї миті — а в нього були хіба миті — у голові промайнуло: «Мабуть, це смерть». І так, імовірно, воно й було.