А якось він випалив усе з пістолета, відкинув його і підхопив гвинтівку. Згодом доповів: «Я зробив 40 пострілів у безпосередньому зіткненні — достеменно не певен, наскільки точних, але, гадаю, поцілив чотирьох. Принаймні, вони впали». Іноді здавалося, ніби він прямо вихвалявся тим, як підставлявся під кулі. «Я гнав на своєму сірому скакуні вздовж лінії сутички, а решта наших лежали під укриттям. Можливо, це була дурість, але я граю на високі ставки. Коли ти в бою, кожен вчинок відважний, кожна дія шляхетна».
Він ставив на кін усе, поводився так самовбивчо зухвало, як ті люди з племен Північної Кенії у 1980-х, які вірили: вони обмажуться горіховим маслом, і від них відскакуватимуть кулі. Сучасному солдату такі подвиги, які він чинив у Малаканді, принесли би Хрест Вікторії чи якусь іншу солідну медаль. Та свій подвиг Черчилль повторив і перевершив.
У 1898 році під Омдурманом у Судані він брав участь в останньому кавалерійському штурмі британської армії. І знову Черчилль виступив у ролі колоніального придушувача бунтів, цього разу проти мусульман Судану, обурених пануванням Британії, поміж іншого — спробою Лондона скасувати рабство чорношкірих африканців. І вкотре Дженні посприяла його призначенню, і він отримав «гібридну» посаду солдата-репортера (що неабияк зачепило армійські верхи). Та тепер він уже був більш важливим гравцем — розвідником, який у певний момент, власне, надав ще більш пишновусому генералові Кітченеру розвіддані про місцеперебування суданської ісламської армії.
Метою їхньої місії було розбити мусульманського лідера і помститись за вбивство генерала Чарльза Ґордона, чиє безтямне бажання лізти на рожен при Хартумі тринадцять років тому шокувало вікторіанський світ. О 8:40 2 вересня 1898 року Черчилль скакав на коні в напрямку 60-тисячної армії дервішів, які, вважалося, вже побували протягом години чи й більше під добрячим британським обстрілом. Він і вояки гадали, що зіткнуться з гуртом зі 150 тубільців зі списами, а виявилось, що ті з гвинтівками.
Раптом дервіші припали на коліно й відкрили вогонь по загону уланів. І як було чинити? Розвертатися чи наступати? Вони наступали. Проскакавши десь зі сто ярдів у напрямку дервішів, Черчилль зрозумів, що от-от увірветься в ущелину «густих рядів списоносців», завтовшки в дванадцять списів.
А що робити тепер? Він продовжив наступ. Розпочався запеклий ближній бій. Багатьох дервішів Черчилль одразу розкидав як кеглі, вистріляв десять патронів з магазина маузера і проскочив крізь товщу ворогів — без жодної подряпини на собі й на коні. Вирвавшись із натовпу, він риссю обскакав навколо рубанини дервішів і британців.
Він «перестрівав окремих дервішів та цілив з пістолета їм просто в голову. Кількох убив: трьох — це точно, ще двох — сумнівно, одного — зовсім не певен». Коли читаєш такий опис подій, складається враження, що розподіл сил був дещо однобічним. Зрештою, в нас були кулемети «максим», а в них — ні.
Та можна й недооцінити той ризик. Із 310 учасників атаки 21 було вбито і 49 поранено. Як згодом описав Черчилль, то були «найнебезпечніші дві хвилини з усіх, які я пережив».
Та, мабуть, не єдині, чи не так? Далі він брав участь в англо-бурській війні і ще багато разів потрапляв під вогонь, і то вже не з боку пуштунів чи дервішів, а від дужих голландських фермерів — кращих стрільців із кращою зброєю. Тут не вистачить місця, аби описати всю бурхливу драму Черчилля і бурів; про це написано чимало книжок, щонайменше дві з них — самим Черчиллем.
Загалом можна сказати, що його, 24-річного репортера, закинуло в ту злощасну війну, у якій міць Британської імперії була принижена якимись бородатими з незрозумілою вимовою персонажами, що наче зійшли зі сторінок роману Вілбура Сміта про африканський вельд. Та в 1900 році він втрапив у таку колосальну халепу, після якої став знаменитим.
Він їхав потягом до місцини під назвою Коленсо в провінції Натал, коли натрапив на засідку ворога і поїзд пустили під укіс. Там, під вогнем, організовуючи опір, він проявив неабияку холоднокровність та нехтування власною безпекою. Як зазвичай, у нього стріляли, і, як зазвичай, незрозуміло як він уцілів. Його взяли в полон, та з ув’язнення він утік; тікав товарняком; переховувався в лісі; сполохався грифа, ховався у вугільній шахті; з’явився в місті Лоуренсу-Маркіш, що на території сучасного Мозамбіку, де його прийняли як героя.
Далі попри винагороду за свою голову він продовжив ганяти Преторією, тепер уже на велосипеді; у нього знову стріляли і мало не вбили в місті під назвою Деветсдорп; він виявив «видатну звитягу» у битві при Даймонд-Гіллі… Сподіваюся, більш-менш зрозуміло, до чого я веду.