— Пусте, — сказав я. — Ти ж врятував мені життя.
— Ах, — відповів він, — я за коня переймаюсь.
Оце й була вся наша розмова.
Уже за 500 ярдів я припустив, що, судячи з кількості пострілів, у нас не влучать, адже кінь на скаку є непростою мішенню, та й бури вже видихлись і відволіклися. Та справжнє полегшення я відчув, коли ми врешті завернули за дальше копі; до мене дійшло: і цього разу мої гральні кісточки викинули дві шістки.
Це не Ґіббон41. І не псевдонеокласицистична писанина. Більше схоже на щось із вікторіанських пригодницьких романів Генрі Райдера Гаґґарда: бадьоре, пробивне, сповнене коротких речень у дусі «бах-бабах», які змушують читача просто ковзати сторінкою вниз. А репортерство бойових екшн-сцен Черчиллеві давалося ліпше, ніж більшості найкращих сучасних представників цього напрямку; до того ж у нього була неоціненна перевага перед ними: він міг оповідати від першої особи.
Він міг видавати опуси в дусі «Хлоп’ячих справ»42. Якби забажав, міг писати щось співзвучне з оповідками «Диво-книги відважних вчинків»43. Та в журналістському рукаві Черчилля було ще повно козирів. Глибокодумні пасажі йому теж вдавались: про зло ісламського фундаменталізму, про жахіття війни; часом на папір він виливав і гнів — навіть на своїх.
Його описи наслідків битви під Омдурманом, у якій він і сам так славетно взяв участь, довго стоятимуть перед очами і в пам’яті: про розстріляних із кулемета солдатів, що падали один на одного купами трупів; про ще живих, чиї рани вже гниють; про те, як вони, помираючи від спраги, жалюгідно повзуть у бік Нілу; про бідолаху з однією ногою, який подолав за три дні милю; про того, що без ніг проповз 400 ярдів за день.
Іще з часів Давнього Риму слізливі розжовування страждань підкорених народів були улюбленою темою імперської писемної традиції — у такий спосіб підсилювався тріумф завойовницької раси. Проте Черчилль переносить її рівнем вище, активно гримає на британську владу та її сухі гарантії. Це він писав: «Твердження, що до поранених дервішів ставляться з усією тактовністю та увагою, настільки позбавлене правди, що межує з безглуздям».
Він публічно лає Кітченера за його спосіб ведення війни. Поносить за те, що той осквернив могилу Магді44 та забрав його голову як трофей (і нібито ховав її в каністрі з-під гасу). І критика від Черчилля була виправдана, однак несамовита й зарозуміла.
Кітченер був головнокомандувачем, людиною, з якою Вінстон особисто брав участь в бою того ранку. (Хоча є сумніви в тому, чи Кітченер узагалі знав, що офіцером, з яким він говорив, був той сумнозвісний Черчилль.) І Кітченер — це не якийсь «колишній» вояк, згодом, у Першій світовій війні, йому судилося керувати британськими збройними силами.
Отак: бути облитим брудом самовпевненим молодим офіцером-вискочнем, який, до того ж, служить у твоїй армії. Черчилль, здавалося, грав і за своїх, і за чужих, чим доводив генералів до нестями. Він користувався своїм військовим статусом, щоб потрапити в осередок подій, — а потім їх же і лаяв. Та Кітченерові варто було підготуватись до такого — Черчилль не раз уже це провертав, і всім це було відомо.
Ось, до прикладу, як він відплатив серу Біндону Бладові за ласку взяти його з собою з Малакандським польовим корпусом. У листі до матері він осипав прокльонами всю ту експедицію, кажучи, що вона «у плані фінансовому — згубна, у моральному — нечестива, у військовому розумінні — нерозв’язна, а в політичному — суцільна помилка». А найважливіше те, що він приблизно так само висловлювався й публічно. Свою заключну статтю для «Дейлі Телеграф», відправлену з Наушера 16 жовтня 1897 року, він завершив невтішним аналізом: «Із жалем зізнаюсь, що не бачу жодних ознак бодай якоїсь домовленості з племенами… Визнані ворожими, вони покарані, але так і не скорились, тим паче не стали сумирними, ба більше: їхній фанатизм так і залишився непохитним, а варварство — непримиренним».
І як ці слова могли підбадьорити читача «Телеграф»? Хоч в інших питаннях він із більшим ентузіазмом ставиться до всієї цієї малакандської справи, проте, попри всю показну та іноді шалену сміливість, старше командування так і не рекомендувало його до Хреста Вікторії. І не дивно, що Кітченер «через не хочу» взяв його з собою до Судану — погодившись лише тоді, коли, схоже, у 1898 році подруга Дженні написала йому: «Сподіваюся, ви візьмете Черчилля: гарантую, писати він не буде». Хa! Непоганий жарт, правда?
Невідомо, на які безсоромні кроки йшла Дженні перед цією жінкою чи її друзями в британських військах, — та її син виконав головне завдання журналіста. Він поставив читача на перше місце.
Він розповідав історію так, як сприймав її сам. Відкриваючи своє серце. Звісно ж, він не був супротивником імперіалізму та західних поглядів — таким собі попередником авторів стражденних репортажів з В’єтнамської війни. Він свято вірив в імперію. Та це не означало, що він міг ігнорувати те, що бачив на полі бою: той надзвичайний бойовий дух та стрілецьку майстерність бурів і те зло, яке несли кулемети «максим».