Кожен у тій кімнаті міг собі уявити наслідки продовження боротьби. Вони знали все про війну; деякі з них навіть воювали під час Першої світової, а жахливим спогадам того кровопролиття було лише двадцять два роки.
Важко було знайти сім’ю в Британії, якої не зачепило б це горе. Чи справедливо було просити громадян проходити крізь усе це знову? І заради чого?
Судячи із записів у протоколі, зібрання розпочав лорд Галіфакс. Він одразу взявся до справи: до дискусії, що її він ініціював останні кілька днів.
Вигляд його справляв глибоке враження. Лорд Галіфакс був високий, дуже високий; зі зростом під два метри він нависав над Черчиллем сантиметрів на двадцять п’ять, хоча, певно, за столом ця перевага не була такою разючою. Вихованець Ітонського коледжу, почесний стипендіат Коледжу Всіх Душ Оксфордського університету і видатний вчений, про що свідчило його опукле чоло. (А Черчилль, не забувайте, не закінчив університету, ба більше, навіть до Сандгерсту14 потрапив тільки з третьої спроби.) Судячи із тогочасних записів, голос Галіфакса був низьким, доволі мелодійним та м’яким, із чіткою, властивою людині того часу і його класу вимовою. На носі — круглі окуляри з потовщеними скельцями, а праву, ледь стиснуту руку він, мабуть, трохи піднімав, аби закцентувати на сказаному.
Він оголосив, що з італійського посольства надійшло повідомлення; сказав, настав час Британії шукати посередництва через Італію. Інформацію начебто надав сер Роберт Вансіттарт. З боку Галіфакса розумно було згадати тут це ім’я, оскільки сер Роберт Вансіттарт був дипломатом, який, усі знали, мав люті антинімецькі погляди та виступав проти політики примирення з Гітлером. Послання, отже, було подане якомога делікатніше й привабливіше, а проте його сутність була очевидною.
Це була не просто увертюра до перемовин від Муссоліні, а без сумніву, попередження від його старшого союзника. Покружлявши Вайтголлом15, воно проникло в серце Палати громад. Власне, то була промацування ґрунту від Гітлера. Черчилль усвідомлював, що відбувається, адже йому було відомо, що зневірений прем’єр-міністр Франції перебував у місті — більше того, щойно снідав із Галіфаксом.
Поль Рейно розумів, що Францію перемогли; глибоко в душі він сумнівався, що британська сторона повірить у магічну здатність французької армії миттєво складатись удвоє, наче ориґамі. До того ж Рейно усвідомлював, що історія запам’ятає його як одного з найжалюгідніших діячів Франції, і сподівався, що, переконавши Британію також розпочати перемовини, пом’якшить чи розділить приниження, а можливо, йому взагалі пощастить виторгувати кращі умови для своєї країни.
Отож, сутністю послання, котре передали італійці та підтримали французи (а насправді воно виходило від німецького диктатора), було: Британії слід дослухатись до здорового глузду та змиритися з реальним станом речей. Достеменно нам не відомо, якими словами відповів Черчилль; усе, що до нас дійшло, це лаконічний і, мабуть, підкоригований короткий виклад сера Едварда Бріджеса. Хтозна, яким постав перед колегами того полудня прем’єр-міністр, але можна легко це уявити.
За сучасними здогадками, Черчилль мав помітні ознаки втоми. Йому було шістдесят п’ять, і генерали та підопічні божеволіли від його звички працювати аж до ранку (часто заправившись лікерами та бренді), видзвонюючи всіх у Вайтголлі щодо паперів чи інформації та скликаючи на збори тоді, коли більшість здорових людей лягають спати зі своїми дружинами.
Вбрання він мав химерне, вікторіансько-едвардіанське: чорна камізелька, золотий годинник на ланцюжку та мішкуваті штани — просто-таки огрядний напідпитку дворецький із серіалу «Абатство Даунтон».
Кажуть, у нього був блідий та нездоровий вигляд, і це звучить правдоподібно. Додайте до образу сигару, трохи попелу на коліні та стиснуті щелепи зі слідом слини.
Черчилль порадив Галіфаксу полишити цю ідею. У протоколі його слова викладено так: «На думку прем’єр-міністра, очевидно, що намір Франції — подати синьйора Муссоліні як посередника між нами і гером Гітлером. Він же рішуче виступив проти прийняття такої позиції».
Він пречудово розумів, що означала ця пропозиція. Британія і Німеччина перебували в стані війни — ще з 1 вересня минулого року. То була війна за свободу і власні принципи — захистити британську землю та імперію від огидної тиранії і, якщо можливо, відбити в німецьких сил поневолені території. А вступити в «діалог» із Гітлером чи його емісарами, долучитись до «перемовин», зібратися за столом для якогось там обговорення означало лише одне.